Нашого цвіту по всьму світу

                             Геній з Харківщини, який розгадав таємниці майя

Юрій Кнорозов. Його пам’ятають і надзвичайно шанують у Мексиці й Гватемалі. Він випередив найавторитетніших британських і американських вчених, які були змушені визнати хибність своїх багаторічних наукових пошуків. Проте на Батьківщині майже забули про одного з найбільших геніїв XX століття, який розшифрував писемність давніх майя і в житті якого були дві головні пристрасті – наука і… коти.

                                 Юрій КнорозовЮрій Кнорозов із кішкою Асею.

Юрій Валентинович Кнорозов з’явився на світ 19 листопада 1922 року в селищі Південне під Харковом (нині місто Харківського району Харківської області). Закінчив сім класів залізничної школи № 46 і робітничий факультет при Харківському медичному інституті. 1939 року вступив на історичний факультет Харківського університету.

Коли нацистська Німеччина напала на Радянський Союз, Юрія відправили на будівництво оборонних споруд на Чернігівщині. У вересні 1941 року він опинився в оточенні, але зумів дістатися Південного, де й прожив півтора роки в окупації. В лютому 1943-го, коли радянські війська ненадовго звільнили Південне, Юрій з матір’ю виїхав до Воронезької області, а потім до Москви. У жовтні його зарахували на 2-й курс історичного факультету Московського університету, але вже наступної весни мобілізували. До кінця війни Кнорозов служив телефоністом 158-го артилерійського полку під Москвою. На фронт не потрапив за станом здоров’я – через дистрофію.

Після демобілізації Кнорозов повернувся до навчання на історичному факультеті Московського університету. Досліджував шаманські практики Середньої Азії, брав участь в етнографічних експедиціях, вивчав давньоєгипетську і японську мови. Мешкав у студентському гуртожитку, кожного місяця витрачав стипендію на придбання книг, після чого позичав у друзів і знайомих на їжу. Харчувався майже винятково хлібом і водою, але анітрохи цим не переймався.

Одного разу Кнорозов прочитав статтю німецького вченого Пауля Шелльхаса “Дешифрування писемності майя – нерозв’язна проблема?”. Після цього він полишив дослідження шаманських практик, аби спростувати точку зору Шелльхаса. “Те, що створене одним людським розумом, не може не бути розгадане іншим”, – був певен Кнорозов. Але вступити до аспірантури йому не дали, оскільки під час війни він та його родичі мешкали на окупованій території.

Кнорозов влаштувався молодшим науковим співробітником Державного музею етнографії народів СРСР у Ленінграді. Жити довелося у кімнаті в приміщенні самого музею. Паралельно з музейною роботою, Юрій працював над розшифруванням писемності майя. Для цього він послуговувався двома книгами – “Повідомленням про справи в Юкатані” іспанського єпископа Дієго де Ланди (паризьке видання 1864 року) і “Кодексами майя” (гватемальське видання 1930 року). Обидві книги, за офіційною версію, були вивезені з Німеччини радянськими військовими.

       Сторінки з рукописної книги майя – так званого “Дрезденського кодексу”.

Невеличка довідка: цивілізація майя існувала на території сучасних Мексики, Гватемали, Гондурасу, Белізу і Сальвадору приблизно з XX століття до нашої ери до XVII століття нашої ери. Відома своїми містами, кам’яними храмовими спорудами у формі пірамід, ієрогліфічною писемністю, розробкою календарної системи, успіхами в астрономії, а також кривавими жертвопринесеннями. Знищена іспанськими конкістадорами.

Юрію Кнорозову найбільше стала у пригоді “абетка” майя, записана у XVI столітті Дієго де Ландою (назви іспанських літер, передані знаками майя). Поступово учений дійшов висновку, що кожен знак майя позначає не окремий звук і не ціле слово, а лише склад. Він розробив цілий ієрогліфічний каталог, куди увійшли 540 знаків писемності майя та їхнє тлумачення. Як згадував Кнорозов: “Я виявив, що у майя були і писемність, і армія, і адміністративний апарат, значить – у них була держава! А в Енгельса сказано, що майя досягли лише стану варварства. Спробуй у 1955 році скажи що-небудь проти Енгельса, часи були ще сталінські! Відразу оголосять “контрою” не лише тебе, але й керівника дисертації."

29 березня 1955 року в Інституті етнографії АН СРСР Юрій Кнорозов захищав кандидатську дисертацію на тему “Повідомлення про справи в Юкатані” Дієго де Ланди як історично-етнографічне джерело”. Захист тривав три з половиною хвилини, після обговорення здобувачеві одразу присудили ступінь не кандидата, а доктора історичних наук. Це була наукова сенсація, про яку швидко дізналися закордоном. Провідний британський майяніст Джон Ерік Томпсон назвав метод дешифрування Кнорозова “марксистською диверсією”, ненауковою вигадкою. Багато вчених не могли збагнути, яким чином молодий і нікому не відомий дослідник, який ніколи не бував на Американському континенті, зумів здійснити те, що нікому не вдавалося протягом чотирьох століть. Але поступово саме метод Кнорозова визнали майяністи у цілому світі.

Результати своїх досліджень Юрій Кнорозов, окрім дисертації, виклав у двох монографіях – “Писемність індіанців майя” (1963) та “Ієрогліфічні рукописи майя” (1975). Став лауреатом Державної премії СРСР.
Методи Кнорозова донині використовуються у спробах дешифрування писемності острова Пасхи (ронго-ронго) та долини Інду (Хараппське письмо). Але за межі Радянського Союзу вченого не випускали.

Зарубіжні колеги не розуміли, чому він не відвідує міжнародні наукові конгреси, конференції та симпозіуми, та згодом розібралися в особливостях організації радянської науки і за можливості самі приїжджали до Кнорозова у Ленінград. Багато для популяризації Кнорозова зробила американська вчена Тетяна Проскурякова, яка емігрувала за океан із родиною ще в дитячому віці.

Зміни настали тільки за доби Перебудови. 1990 року на запрошення Президента Гватемали Марко Вінісіо Сересо Аревали вчений нарешті відвідав цю країну і на власні очі побачив руїни стародавніх міст майя. 1992 року поїхав до Мексики, був нагороджений орденом Ацтекського орла. 1997 року з науковою метою відвідав і США.

Відомо, що Кнорозов обожнював котів. Свою кішку Асю він завжди вписував співавторкою власних наукових праць і дуже ображався, коли видавці викреслювали її ім’я з публікації.

До самої смерті Юрій Кнорозов прожив зі своїми котами у ленінградській квартирі, яку отримав після здобуття докторського ступеня. Геніального вченого не стало 30 березня 1999 року. Він похований на Ковальовському кладовищі під Санкт-Петербургом. 23 березня 2012 року в мексиканському Канкуні йому відкрили пам’ятник.

                                    Пам’ятник Юрію Кнорозову в місті Канкун, Мексика.

Інформує календар

                                   27  листопада – День шпильок та голок

День шпильок та голок (Pins and Needles Day), який відзначається щорічно 27 листопада, має подвійне значення. Це день пам’яті історичного пролетарського бродвейського мюзиклу, а також нагадування про поширені фізичні відчуття, відомі як “поколювання”. Це унікальне поєднання культури та обізнаності про здоров’я дає можливість замислитися як над питаннями соціальної справедливості, так і над особистим добробутом. Одним словом, про що ця подія – не просто сказати, давайте розбиратися разом.

                              Історичне значення Дня шпильок та голок

День шпильок та голок бере свій початок з бродвейського мюзиклу 1937 року “Pins and Needles”, який був поставлений Міжнародною жіночою профспілкою працівників швейної промисловості. Вистава була унікальною тим, що в ній грали виключно члени профспілки, які вдень працювали на швейних фабриках, а вночі були акторами. Це був рідкісний приклад мюзиклу, який був не лише розважальним, але й ніс сильне послання про соціальну справедливість, трудові права та антифашизм.

                           Оспівування праці та соціальної справедливості

Мюзикл “Голки та шпильки” став несподіваним хітом, витримавши 1 108 показів. Це була гумористично-сатирична постановка, яка піднімала серйозні питання того часу, включаючи права робітників і зростання фашизму в Європі. Таким чином, День шпильок і голок – це також час для вшанування історії робітничих рухів і триваючої боротьби за справедливі умови праці та соціальну справедливість.
Окрім свого історичного коріння, День шпильок та голок – це ще й можливість підвищити обізнаність про фізичне відчуття парестезії, відоме як “уколи та оніміння”. Це поколювання, уколювання або оніміння більшість людей відчували в певний момент свого життя.

                           Просвітництво та освіта в галузі охорони здоров’я

День шпильок та голок використовує цей день, щоб розповісти людям про причини цього відчуття, які можуть варіюватися від простого сидіння в одному положенні протягом тривалого часу до більш серйозних захворювань. Хоча часто воно є тимчасовим і нешкідливим, постійне поколювання може бути ознакою серйозних проблем зі здоров’ям, які потребують медичної допомоги.

                                      Популяризація здорових практик

День боротьби з уколами може слугувати нагадуванням про необхідність прийняти здорові звички, щоб запобігти неприємним відчуттям. Це включає в себе перерви для руху під час тривалих періодів сидіння, підтримання гарної постави та забезпечення правильного харчування, щоб уникнути дефіциту поживних речовин, які можуть сприяти виникненню нервових розладів.

                                       Спадщина День шпильок та голок

Спадщина мюзиклу “Голки і шпильки” продовжує резонувати, оскільки його роль у відстоюванні прав і рівності робітників не втрачає своєї актуальності. Цей день заохочує до роздумів про прогрес, досягнутий з моменту дебюту мюзиклу, і про роботу, яку ще потрібно виконати для забезпечення соціальної справедливості та трудових прав.

                                      Роздуми про соціальний прогрес

У День шпильок та голок громади та організації можуть проводити заходи або дискусії про історію робітничих рухів, значення мюзиклу та сучасний стан прав трудящих. Це день для того, щоб поміркувати про те, як далеко ми просунулися і які виклики залишаються на шляху до створення справедливого робочого середовища.
День шпильок та голок – це день з різнобічними й важливими сенсами та значеннями. Це і вшанування історичного моменту в історії Бродвею, коли питання праці було винесено на сцену, і заклик не забувати про наше фізичне здоров’я. Незалежно від того, чи йде мова про захист соціальної справедливості, чи про розуміння сигналів нашого тіла, День голок і шпильок нагадує нам про важливість залишатися налаштованими на повідомлення, які ми отримуємо як від суспільства, так і від власного тіла.

            27 листопада – День заснування Національної Академії Наук України

27 листопада кожного року Україна святкує День заснування Національної Академії Наук (НАНУ).

                  День заснування Національної Академії Наук України в історії

Відомо, що засновником Національної Академії Наук України був гетьман Скоропадський, створення відбулося 27 листопада 1918 року під час установчих зборів. Першим президентом НАНУ став Вернадський – вчений-геолог та геохімік.
В часи Другої світової війни академія проводила успішну роботу над ядерними реакціями, технологіями автоматичного зварювання корпусів артилерійських систем, авіабомб і танків, створенням ліків і методів лікування. Завдячуючи Інституту електротехніки при академії Європа побачила першу універсальну лічильну електронну машину, а весь світ – перші експерименти з дистанційного управління технологічними процесами.

Наразі Національна Академія Наук України є вищою науковою організацією країни та найоб’ємнішим центром наукових робіт. На міжнародній арені НАНУ представляє нашу країну у 40 міжнародних організаціях, академія активно розвиває стосунки з Європейським Союзом. В Україні ж часто проводиться публічна демонстрація наукових розробок на виставках.
До речі, Національна Академія Наук України – одна з найстаріших на пострадянському просторі.   

  28 листопада – День працівника системи фінансового моніторингу в Україні

День працівника системи фінансового моніторингу в Україні відзначають 28 листопада.
День працівника системи фінансового моніторингу, або День працівника системи фінансового моніторингу – професійне свято в Україні, яке відзначається 28 листопада. Цей день відзначає вагомий внесок фахівців фінансового моніторингу в утвердження України як надійного партнера у міжнародному співтоваристві у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї
масового знищення.

День був встановлений 28 листопада 2020 року Президентом України Володимиром Зеленським, визнаючи вирішальну роль, яку відіграють працівники фінансового моніторингу в утвердженні статусу України у світовій боротьбі з фінансовими злочинами.

Фахівці з фінансового моніторингу в Україні стоять на передовій захисту фінансової системи країни. Вони забезпечують прозорість та доброчесність, які є необхідними для успішного розвитку держави та подальшого очищення її фінансової системи. І роботи в цьому напрямку ще багато. Їх робота передбачає ретельну перевірку фінансової діяльності з метою запобігання незаконним фінансовим потокам, які можуть підірвати економічну та політичну стабільність України та її міжнародне партнерство. Прагнення України до європейської інтеграції визначає пріоритети у формуванні безпечного фінансового середовища.
День працівника системи фінансового моніторингу – це день визнання ролі та зусиль тих, хто працює за лаштунками задля забезпечення фінансового добробуту й безпеки України. Цей день про важливість фінансової безпеки в більш широкому контексті національного та міжнародного економічного добробуту та для вшанування тих, хто присвятив свою кар’єру цій життєво важливій справі.    

                   30 листопада – День пам’яті всіх жертв хімічної війни

День пам’яті всіх жертв хімічної війни проводять 30 листопада.

                   Історія заснування Дня пам’яті всіх жертв хімічної війни

Цей меморіальний день було запроваджено у грудні 2015 року на 20-й сесії Конференції країн-учасниць Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї та про її знищення. На сесії було прийнято відповідну постанову. З того часу відзначення дня має щорічний традиційний характер. Мета пам’ятних заходів полягає в тому, щоб віддати пошану всім жертвам хімічної війни.
Історія хімічного роззброєння почалася сто років тому, адже зброя активно застосовувалася під час Першої світової війни.
Це призвело до загибелі понад ста тисяч людей та враження понад мільйону. У Другій світовій війні в Європі хімічну зброю не використовували через її нищівну силу та глобальну загрозу безпеці планети, але нацисти використовували отруйні гази для вбивств ув’язнених в концтаборах. 29 квітня 1997 року в дію вступила прийнята у 1993 році Конвенція про заборону хімічної зброї з метою повного виключення можливості її застосування.

                                                    Мета події

День пам’яті жертв хімічної війни покликаний нагадати людству про страшну небезпеку, якої слід уникнути заради майбутнього наступних поколінь.    

  30 листопада – День радіотехнічних військ Повітряних Сил Збройних Сил України

Щорічно 30 листопада в Україні відбувається святкування Дня радіотехнічних військ Повітряних Сил Збройних Сил.

  Історія заснування Дня радіотехнічних військ Повітряних Сил Збройних Сил України

Свято встановив міністр оборони Михайло Єжель 16 вересня 2010 року, посилаючись на важливість та велику роль радіотехнічних військ в українській армії.

                                         Хто такі радіотехнічні війська?

Радіотехнічні війська забезпечують наведення винищувачів на ціль, сповіщають інші війська, призначені для ведення радіотехнічного забезпечення (комплекс заходів для складання та видачі інформації щодо місцеперебування різних об’єктів) військ протиповітряної оборони, а також для розвідки повітряних об’єктів.

                                                    Мета події

Метою такого дня є підняття престижу військової служби у радіотехнічному роді військ.                                                                     

             

Королева галицького шоколаду

 Україна багата на талановитих, унікальних людей, які завжди були новаторами, першопрохідцями та ідейними натхненниками для всього світу. Однією із таких постатей є Климентина Авдикович-Глинська. Її називають королевою шоколаду та першою бізнеследі Галичини. Вона заснувала українську фабрику цукерок.
Вона дійсно була успішною жінкою свого часу – промисловицею, підприємицею, меценаткою – і сьогодні справу її шоколадної фабрики «Фортуна Нова» продовжує відомий український бренд «Світоч». Але саму Климентину фортуна не дуже балувала – власне, навіть поштовхом до створення своєї справи стала біда, смерть чоловіка. А будуючи свою солодку імперію, жінка змушена була відмовитися від виховання дітей – на це просто не було часу. Попри все, вона невтомно працювала і йшла до мети, ламаючи суспільні стереотипи. Й воно таки вартувало того.

                                    Непересічна родина й щасливе заміжжя

Климентина Січинська (таке було її дівоче прізвище) народилася 27 липня 1884 року на Тернопільщині, а дитинство провела на Косівщині, де її батько отримав парафію.
Батько Микола був священником, а також громадським діячем – послом до Галицького крайового сейму. Одним з потужних парламентарів, з думкою якого рахувалися. Саме він ініціював перепоховання письменника й поета Маркіяна Шашкевича на Личаківському цвинтарі у Львові, заснував стипендію товариства «Просвіта» для обдарованої української молоді.
Мати Олена анітрохи не відставала – вона вирізнялася різнобічними обдаруваннями, широтою поглядів, а також була однією з активісток тогочасного жіночого руху в Галичині й дійсно знаною особою. Зокрема, вона відкривала український жіночий з’їзд у Львові спільно з Ольгою Басараб та іншими діячками жіночого руху.

    Звісно, така цікава, непересічна родина вплинула й на формування особистості майбутньої бізнес-леді.

                                        

                                     Брат Климентини Мирослав Січинський

Загалом дітей у родині було восьмеро, та найбільш відомими стали двоє – сама Климентина та її брат Мирослав. Він свого часу прославився тим, що студентом здійснив замах на австрійського намісника Галичини графа Анджея Потоцького. На знак помсти за кривди, заподіяні українцям, зокрема, фальсифікацію виборів до парламенту, він застрелив його в робочому кабінеті. Цей вчинок був гаряче підтриманий – так, що й дітей у Галичині масово стали називати Мирославами. Юного Січинського засудили до смертної кари, але потім через суспільний резонанс замінили на 20 років ув’язнення. Пізніше хлопець взагалі втік із в’язниці.

Що ж до Климентини, вихована у дусі рівноправ’я та вільних можливостей, які на той час, скоріш, були винятком, а не правилом і для галицьких родин, вона отримала добру освіту, а згодом і роботу – стала викладачкою в Українському інституті для дівчат у Перемишлі. 

                                            

                                     Орест Авдикович, чоловік Климентини

Там 18-річна Климентина й познайомилася з майбутнім чоловіком – професором української філології Орестом Авдиковичем. Він був гарною парою для дівчини з прогресивним світоглядом – інтелігент, письменник, публіцист, літературознавець, громадський діяч.

Побравшись у серпні 1902 року, вони разом працювали на суспільне благо, допомагали українській громаді в Перемишлі. Мали спільну любов до всього українського – культури,  літератури, народної творчості. І двійко чудових діток.
Здавалося, ніщо не затьмарить їхнього родинного щастя. Але у 1918 році Орест помер від недуги у Відні, де він лікувався, і розмірене спокійне життя враз закінчилося. Вдові з двома малими дітьми, що залишилася фактично без засобів для існування, у важкі повоєнні часи довелося в прямому сенсі виживати.

                                  Бізнес – імперія, яка почалася з мішка цукру
                                                    

Після смерті чоловіка Климентина залишилася фактично без засобів для існування. Вдовиної пенсії вона добитися не змогла, на роботу її теж ніхто не брав. Вона могла б зневіритися, але натомість робила, що могла.
Аби прогодувати дітей, почала шити. Часом продавала за безцінь одяг і книжки покійного Ореста…

 «Лишилася я з двома малолітніми дітьми, яких треба було нагодувати, одягнути та подбати про те, щоб дати їм якусь освіту. Не було ніяких надій на краще завтра», – згадувала вона згодом.
Водночас Климентина невпинно думала-гадала, як вийти з ситуації цілковитого безгрошів’я. І за чотири роки у жінки з’явилася ідея, що називається, на мільйон. Яка врешті-решт повністю змінила все її подальше життя.
Все почалося з того, що рішуча галичанка пішла на ризик і продала майже все, що мала: швейну машинку, хутро й годинник покійного чоловіка. Й на виручені кошти купила перший мішок цукру, а ще спеціальну машинку для створення кондитерських виробів, щоб готувати солодощі вдома.

Продавши перший товар, жінка вирішила виходити на промисловий рівень. Власне, з цього й стартувала історія її бізнес-дітища, «Першої української фабрики цукерок і помадок «Фортуна Нова», заснованої Климентиною Авдикович 1922 року у Перемишлі й невдовзі перевезеної до Львова.
    До речі, спершу вона хотіла назвати свою фабрику «Феліцітас» (від латинського «щастя»), але знайомі переконали її, що це слово буде заскладним для цільової авдиторії. Тож вибір було зроблено на користь простішого – «Фортуна».

«Якщо комусь життя згіркло, хай солодить його виробами «Фортуна Нова». Я торкалася літер першої газетної шпальти, яку зберегла дотепер, і сама подивляла своїй сміливості – «Фортуна нова»! – писала у своїх спогадах Климентина. – Колись моє життя згіркло: помер Орест, а з ним і спокій для мене та наших малолітніх дітей. Часи то були невпорядковані, повоєнні: дошкуляли злидні та безробіття. Тоді я й згадала, як ще у Відні, коли Ореста возили на лікування, навчилася робити помадки в місцевого цукорника. Я вирішила спробувати знову. Варила на маленькій залізній плитці, утирала сироп, додавала фарби та смаки, накладала в коробки й розносила по цукернях і буфетах. Не раз чула за спиною: «Не годиться професоровій такі клунчища тягати», та я була одержима. Казали, мої очі блищали нездоровим блиском, а я знала, що то блищала моя мрія».

Підприємство розмістилося у Львові, в будинку, добряче постраждалому від війни: вибиті вікна й двері, засмічені долівки, продірявлений дах… «Коротко – пристанище зовсім не насувало підозрінь, неначе-то воно могло служити людям за житло», – згадувала Климентина. Втім, за три тижні вона сяк-так його відремонтувала й розпочала свій бізнес.

                                                 Митрополит-інвестор

                                           Митрополит Андрей Шептицький

Пізніше Климентина згадуватиме ті часи так: «Раділа думкою, що недавно сама журилася про шматок хліба для своїх дітей, а тепер даю працю і заробіток п’ятьом людям. У мріях бачила я сотні найнятих робітників і гордість з українського почину, бо тоді моя фабрика була однією з перших українських робітень у краю».

Її шоколадна фабрика, звісно, не була першою у місті – цю сферу давно зайняли польські та єврейські підприємці. Загалом у Львові на тоді працювали 7 кондитерських фабрик і 84 цукерні, тож була жорстка конкуренція. Але «Фортуна» вирішила поборотися за клієнта.
Спершу це було непросто. І то ще м'яко сказано: якось конкуренти ледь не відібрали у бізнесу вартісне обладнання. Щоб зберегти його, Климентині разом з працівницями довелося забарикадуватися усередині фабрики. Через постійні клопоти в бізнесі жінка також мала обмаль часу, щоб займатися власними дітьми й постійно перебувала під тягарем осуду. Але не могла підвести людей, які покладали на неї великі надії, тому продовжувала свій поки що маленький бізнес.

Першим посередником, який продавав помадки й цукерки «Фортуни», був єврей Гіммель. Саме він переконав Климентину купити машинку для твердих і безначинкових цукерок: «Нехай пані купить, я навчу робити». Але згодом він залишив підприємство через докори інших, що «помагає зростові чужої робітні цукорків».
    Натомість з'явився інший помічник, і який! Митрополит Андрей Шептицький! Він взявся інвестувати у спершу збитковий бізнес не лише тому, що мав давні дружні стосунки з батьком Климентини. Власне, це було справою честі.
Адже Климентина Авдикович була фабриканткою з українськими переконаннями (її головна ідея була – відкрити фабрику українську і для українців), її підтримувала місцева українська громадськість. Та й сам митрополит завжди наголошував на необхідності українців Галичини займатися економічною діяльністю.

І це було не лише словами – Шептицький уклав з Авдикович угоду про спільне підприємство та інвестував у нього на правах пайовика близько 46 тисяч доларів (це була дійсно велика сума). Тоді ж, у листопаді 1924-го, до назви фабрики додалося слово «Нова», а виробництво переїхало до нових, більш зручних приміщень, наданих Шептицьким.

Мрія Климентини – про сотні нових робочих місць, високі стандарти гігієни на виробництві, дотримання європейських рецептур виготовлення солодощів на основі какао-бобів (а не борошна, як раніше) – почала здійснюватися.

                                                    Ставка на інновації

                                          Працівники фабрики «Фортуни Нової»

Бізнес потроху розцвітав. Климентина придбала найсучасніше німецьке обладнання, завдяки якому збільшила виробництво смаколиків з 200 кілограмів до 5 тонн на день: цукерок, помадок, морозива, тістечок, фруктового желе. До речі, сировину «Фортуна Нова» використовувала виключно від українських постачальників – це було принципово.
Фірмовий магазин фабрики знаходився у самому центрі Львова – на вулиці Руській. Тож і містяни, й туристи заходили регулярно. І загалом усе поважні люди. «Було це в бюрах «Народної торговлі» у Львові, підніс директор пушку (коробку) моїх начинених малин і крикнув: «Хай живе «Фортуна!» – згадувала Климентина.
Невдовзі її солодощі стали відомі й у інших галицьких містах – Стрию та Дрогобичі. Подейкують, польські пані, щоб їх не запідозрили в симпатіях до українських солодощів, відправляли прислугу таємно купувати смачні цукорки.
По-справжньому відомою шоколадну фабрику зробила вдала маркетингова і рекламна стратегія, як сказали б зараз.

Климентина вже тоді зрозуміла, що реклама – рушій торгівлі, й інвестувала чимало грошей у це. Шестеро агентів, яких вона найняла, шукали ринки збуту. А над дизайном продукції працювали відомі українські художники: Левицький, Гординський, Бутович. Майстер Бумба зі Сколе робив подарункові дерев'яні коробки для помадок, які самі по собі були витворами мистецтва.

                                                      Приміщення фабрики

    Пані директорка регулярно давала замітки в українських газетах, випускала календарики, проводила презентації.

                                        Реклама продукції «Фортуни Нової»

Також вона сформулювала так звані десять заповідей «Фортуни Нової». Звучали вони приблизно так: «Не йди ніколи до панночки без цукерків «Фортуни Нової», якщо не хочеш собі її втратити», «Якщо комусь життя згіркло, хай солодить собі його виробами «Фортуни Нової», «Не частуй нікого чужими виробами солодощів, бо в них є дуже часто всяка погань – або тим самим не підривай нікому здоровля», «Дітям, внукам і правнукам залиши в заповіті, щоб вони не забували ніколи про «Фортуну Нову» й радили її «всім і вся», «Тям, що кожний українець без огляду на його партійну приналежність повинен належати до одної всеукраїнської партії Шанувальників виробів «Фортуни Нової».

А найяскравішим рекламним ходом Клементини став випуск спеціальної серії цукерок «Солодка історія України».
Поласувавши смаколиками, неможливо було викинути коробку! Адже на ній були майстерно зображені князі та гетьмани – від Володимира Великого до Павла Скоропадського. Тож багато містян стали їх колекціонувати.

Слава про «Фортуну Нову» вийшла далеко за межі Галичини – її продукція успішно продавалася й на Волині, Підляшші, Поліссі, Прикарпатті, у країнах Західної Європи і навіть в Америці – зокрема, великі замовлення надходили від української діаспори у США й Канаді.

                                                 Свій до свого по своє

                                                          Робочий процес

На кінець1930-х на фабриці у Львові працювали 125 робітників – майже всі вони мали середню або вищу освіту, адже Климентина особисто відбирала персонал. Кондитери виготовляли мармуляди, бішкопти (бісквіти), медівники, тістечка, карамелі, цукерки різних видів. Працювали кілька фірмових крамниць у Львові та по одній у Стрию й Дрогобичі.
Прибуток фабрики складав 2 млн злотих (або майже пів мільйона доларів). Навіть у складні часи бізнес виживав завдяки підтримці постійних клієнтів, які сповідували принцип: «свій до свого по своє». Загалом рух з такою назвою зародився у Галичині наприкінці XIX століття. І за кілька років майже витіснив закордонні товари з території регіону, ба більше: українські виробники стали працювати й на експорт. Зауважимо: це є дуже актуальним і зараз.

                                                    

                                               Робітниці «Фортуни Нової»

    Найважливішим для Климентини було те, що вона давала роботу українцям. А ще вона була благодійницею – перед святом святого Миколая передавала солодкі подарунки для усіх українських школярів, допомагала вдовам і знедоленим.

Також вона підтримувала жіночий рух – зокрема, «Спілку українок». А у 1943-му профінансувала Жіночий конгрес українок, що відбувався у Станіславові (нинішньому Франківську) й узяла в ньому участь.

Фабрика «Фортуна Нова» продовжувала роботу й у передвоєнні часи. Співпрацювала з «Центросоюзом», «Народною торгівлею», «Земельним банком» та іншими українськими кооперативами. І все ж бізнес вже не приносив того результату, на який сподівалися інвестори.

Тож Шептицький призначив брата керувати фабрикою і водночас пробачив Климентині борг. Але від таких умов співпраці вона відмовилась. І загалом дуже тяжко це переживала – мала нервовий зрив, який довелося лікувати у Відні. «З розпуки падали руки, я бігала, наче автомат, а в мозку товклися божевільні думки. Мені боліло, що наше  громадянство, яке мало б підтримати та дорожити осередком українського промислу, зневажило це. «Фортуна» була мені як дитина, і я рятувала її, як уміла», – з гіркотою писала Климентина про це у своїх спогадах.
Попри все, до закінчення її «шоколадної епохи» призвела Друга світова війна. І совєти. У 1939-му більшовики, що окупували Галичину, націоналізували фабрику без жодних винагород. Вона просто стала трофеєм, як і багато інших місцевих підприємств. Вони, на жаль, керувалися зовсім іншим принципом: було твоє – стало моє.

                              Фінал "Фортуни" , але не галицького шоколаду

                      Продовження шоколадної справи Климентини Авдикович

Загалом діяльність фабрики «Фортуна Нова» припинилась у 1944 році, напередодні визволення Львова від фашистів: Климентина Авдикович врешті-решт зважилася кинути свою шоколадну «дитину», бо далі просвіту не було.

«Я мушу постановити перед собою, щоб відпустити цей тягар, – згадувала вона. – Та хай там як, зараз це неважливо. Бо пишу ці рядки вже у Відні, у часи, коли більшовики взяли фабрику до своїх червоних лапищ, бо надумали визволення краю від польського буржуазного ярма. Я не відчуваю ані болю, ані смутку чи бодай злості. Суцільна порожнеча в душі, у якій колись жила мрія. Мій тутешній психотерапевт нині казав: «Людина є чимось таким, що мусить перемагати».

    Климентина емігрувала до Відня, де й прожила решту свого життя, аж до смерті 10 жовтня 1965 року. Вона вдруге вийшла заміж.

Діти виросли. Син Орест став доктором права. Донька Стефанія – мисткинею й дружиною іспанського художника Фернандо Ґерассі. Під час навчання у Сорбоні вона познайомилася з відомою (власне, головною) феміністкою Симоною де Бовуар і розповіла їй про материну фабрику. Тож про неї знали і в Парижі. Хоча історія фабрики й закінчилася, вона стала важливим прикладом наполегливості й відданості улюбленій справі. Бо, як казала сама Климентина: «Душевне щастя мені куди більше всміхалося, як матеріальні добра».

Та й не можна сказати, що історія «Фортуни Нової» остаточно закінчилася. Адже, націоналізована совєтами й перетворена на фабрику №3, пізніше вона разом з іншими підприємствами утворила шоколадну фабрику «Світоч» у Львові. Тож історія галицького шоколаду не занепала, продовжилася. Як і все, що свого часу було закладено бізнес-леді Климентиною.

Варто сказати, що навіть те обладнання, яке вона закупила ще 1924-го, справно працювало й у повоєнні роки. А шоколадом, формулу якого вона дбайливо шліфувала й удосконалювала, ми смакуємо й досі. Не втратили актуальності й стильні «перли» її реклами: «Кому гірко днина сходить, хай цукерками солодить…».

 Мабуть, ми підемо таки за цукерками. А ви?

Наші свята

           Третя неділя жовтня — День працівників харчової промисловості
     

Цьогоріч свято припадає на 19 жовтня.                  

День працівників харчової промисловості - професійне свято людей, які щодня забезпечують країну якісними та безпечними продуктами харчування. День подяки всім, хто створює продукти - від хліба, молока, олії до м’яса, солодощів, консервів та напоїв.

Вітаємо працівників підприємств молочної, м’ясної, хлібопекарської, кондитерської, олійно-жирової, цукрової, виноробної промисловості та багатьох інших. Слова вдячності технологам, інженерам, лаборантам, логістам, пакувальникам, викладачам,студентам профільних навчальних закладів, а також усім, хто розвиває харчову індустрію України. Ви - на передовій продовольчої безпеки та економічної стабільності держави!

Попри складні виклики повномасштабної війни, підприємства не лише відновлюються і модернізуються, а й збільшують обсяги виробництва, розширюють присутність на зовнішніх ринках. Саме тому в першому півріччі 2025 року виробництво зросло більш ніж на 13%, експорт - на понад 16%. Лідерами за темпами зростання є молочна та м’ясна продукції, хлібобулочні вироби, олія тощо. Зокрема, експорт молочних продуктів збільшився на рекордні 56%. Такий результат - свідчення стабільної роботи галузі та зростання попиту на українську продукцію на світових ринках.
                                                                                           
Харчова промисловість – це галузь, де зерно, молоко, фрукти, овочі, м’ясо проходять шлях від поля до продукту, який бачить кожна родина. І саме цей процес – перетворення сировини на продукцію з доданою вартістю – держава системно підтримує в межах політики. Зокрема:

                                      Доступ до фінансування

   • доступні кредити «5–7–9%»

Кредити для підприємств, що переробляють сільськогосподарську продукцію, зокрема й виробників харчових продуктів, – це 11,4% від усієї суми, виданої за час дії програми.

   • гранти для  переробних підприємств

Ще один інструмент підтримки: виробники харчових продуктів отримали 26% від загальної суми підтримки. Кожна четверта гривня грантових коштів іде на розвиток харчових підприємств: нові лінії, робочі місця.

 • Оновлення технопарка

    компенсація  25% вартості української агротехніки та обладнання

У переліку техніки - 998 найменувань для переробної та харчової промисловості (понад 7% усього переліку). Лише цього року підприємці придбали понад 190 одиниць такого обладнання, отримавши компенсацію на 3,9 млн грн.

 •Підтримка несировинного експорту та стимулювання попиту

На зовнішньому ринку  Експортно-кредитне агентство вже підтримало експорт українських харчових продуктів на 11,8 млрд грн.

На внутрішньому - третина виробників-учасників програми «Національний кешбек» є  харчовими підприємствами, які щодня забезпечують магазини продуктами та напоями.

Ми дякуємо всім працівникам харчової галузі за відсутність пауз, стійкість, професіоналізм, стратегічний внесок у продовольчу безпеку України та зміцнення нашого експортного потенціалу.

 
                     20 жовтня — Міжнародний день кухаря і кулінара

                                                          Що це за день?

Міжнародний день кухарів та кулінарів, який відзначають щороку 20 жовтня, – досить молоде свято. Його започаткували в 2004 році з ініціативи асоціації, яка підтримує кулінарні співтовариства з різних країн. Уже тоді у складі організації перебувало близько 8 млн представників кухарських професій.

            Як виникла ідея відзначати Міжнародний день кухаря і кулінара?

Кухарська справа вважається однією із найдавніших професій. Люди почали готувати страви, щойно як навчились добувати вогонь. Донині збереглися рецепти зі Стародавніх Єгипту та Китаю.

У середньовічній Європі кухарів високо цінували. У Німеччині з кінця XIII ст. шеф-кухар вважався однією із найнаближеніших осіб до короля. Перша школа кухарської майстерності з’явилась в Англії у XIX ст.
В українських літописах згадка про професійних кухарів датується X століттям. Спочатку вони готували страви для придворної знаті, пізніше – в трапезних монастирів.

Розвиток професійної кулінарії в Русі почався з появою корчми та трактирів.

Білі ковпаки на головах кухарів з’явилися в XVIII ст. Після неодноразового виловлювання зі страв волосся та комах, король Англії Георг II зобов’язав весь кухонний персонал одягати спеціальні шапочки. Відомий кулінарний реформатор Антонін Карем, який проживав у Франції у ті часи, вирішив замінити шапочки на ковпаки, висота яких вказувала на статус та майстерність власника. Найвищу кухонну корону носив найголовніший на кухні.

                  Традиції національної української кухні. Історія цікаві факти

 

Традиції національної української кухні мають багатовікові корені. Українська кухня дуже різноманітна, вона ввібрала в себе традиції багатьох народів. Водночас українська кулінарна школа самобутня і неповторна. У переважній більшості страви складні в приготуванні, багатокомпонентні, використовуються складні поєднання інгредієнтів і способи обробки. Мабуть,
найхарактернішою стравою української національної кухні є борщ. До речі, тільки в українській кухні борщ має понад сто варіацій.

Борщ, в залежності від рецепта, національного колориту і майстерності кухаря, може мати у своєму складі до 30 компонентів.

Не менш популярними є страви з м'яса і птиці. Це котлети, битки, крученики, завиванці, печеня, голубці, фаршировані страви. Причому для смаження часто використовується сало, останнім часом сало стало замінюватися рослинною олією.

Загальновідомо, що сало — найулюбленіший українцями й найбільш часто вживаний продукт.
Рибу українські кухарі також готують в найрізноманітніших варіаціях: і тушкують, і смажать, і фарширують овочами й крупами.

 Не менш популярні в Україні вареники. Це ще одна візитна картка української кухні.
Начинки для вареників використовуються найрізноманітніші - в залежності від фантазії господині. Надзвичайно популярні також каші, причому часто використовують їх як самостійну страву. Немає в українській кухні практично жодної страви, де б не використовувалися овочі, і, звичайно, випічка.
Українська кухня здавна користується широкою і заслуженою популярністю. Деякі страви вже давно увійшли в повсякденний раціон людей, що живуть в різних точках земної кулі.

Українські борщі, вареники, галушки давно стали міжнародними стравами.

Українська кулінарна школа почала формуватися ще в XVII ст. становлення її йшло довго-майже століття. Таке довге і важке становлення можна пояснити складністю і тривалістю формування української держави. Відмінності в приготуванні одних і тих же страв на різних територіях збереглися і сьогодні. Ці відмінності можна простежити за назвами страв, наприклад борщів (Чернігівський, Галицький, Полтавський, Волинський, Харківський, Закарпатський тощо).
У Луцьку до речі була встановлена скульптурна композиція Свині й Салу — вирізана з дуба 850-кілограмова свинка, яка «вигодувала» в голодні воєнні часи український народ, до речі, можливо, тому українська національна кухня рясніє стравами зі свинини. У їжу вживається не тільки соковите і ніжне свиняче м'ясо, але і всіма улюблене сало.

                     Українська кухня має ряд національних особливостей.

Важлива роль в приготуванні страв відводиться овочам, в першу чергу буряку, його використовують в різному вигляді - і у свіжому, і у квашеному, і в смаженому, і в тушкованому. У давні часи з буряка також готували квас і самогон. Широко використовуються в приготуванні страв морква, картопля, помідори, гарбуз, кукурудза. Причому овочі найчастіше використовуються в якості приправ до інших страв, як доповнення. Картопля почала проникати на Україну в XVIII ст., але і вона не набула популярності як самостійна страва. У пюреобразному вигляді картопля використовується як добавка до моркви, квасолі, яблук. Картопля часто використовується в обжаренному вигляді. Для отримання крохмалю картопля використовується в кулінарії.

    Гриби на українському столі були завжди. Це той продукт, який ніколи не вимагав пояснень.

І якщо вони не часто згадуються в стародавніх літописах, то не через свою непопулярність. А тому, що гриби в українській кухні завжди були дуже буденною стравою і справою - збирали, сушили, варили гриби абсолютно всі.
Гриби - абсолютно унікальне творіння природи. У порівнянні з іншими рослинами вони містять набагато більше білків, що наближає їх до продуктів тваринного походження. Їх клітинні стінки містять особливу речовину - хітин, якої немає в інших рослинах, і зустрічається вона тільки в панцирах ракоподібних і крилах жуків, жодна рослина не містить стільки азотистих екстрактивних речовин, що надають відварам абсолютно неповторні смак і аромат. Та й при нагріванні вони поводяться не як інші рослинні продукти, а скоріше як м'ясо. І сьогодні в українській кухні існує безліч страв з грибів: гріті з цибулею і маслом, тушковані рижики й грузді, білі гриби в тісті, галушки з грибами, рижики печені, грузді й рижики квашені, рижики свіжі солоні з цибулею, гриби варені свіжі з цибулею, опеньки з цибулею та з яйцем, грибні соуси та підливи до вареників.


   Без помідорів і рослинної олії, мабуть, складно уявити сучасний український стіл.

Швидко і міцно ці два продукти увійшли в українську кухню в XIX ст. рослинні жири і сало використовувалися здавна. Однак саме рослинна олія витіснила зі столу українців всі інші. Віддається перевага використовуванню олії гарячого віджиму зі своєрідним запахом і присмаком смаженого насіння. Ця олія в основному застосовується в готових стравах, де не потрібна термічна обробка, - в салатах, вінегретах. Масло холодного віджиму застосовується в тих випадках, коли необхідна термічна обробка - для смаження.
Дуже люблять українці прянощі та приправи - часник, цибулю, лавровий лист, оцет, кмин, червоний перець, корицю.

Українська національна кухня використовує для приготування однієї страви різні технології обробки продуктів. Наприклад, сире м'ясо може пройти в процесі приготування два способи обробки: спочатку обсмажується, а потім вариться, запікається або тушкується. Це давня національна риса української кухні, з цим, до речі, пов'язані особливості українського посуду (казанки, глечики тощо).
Привертати до себе увагу також ще одна національна особливість обробки продуктів - шинкування і нарізка. Цим пояснюється велика різноманітність фаршированих страв, рулетів, битків, котлет, кручеників. Українська кухня часто  відрізняється за територіальністю. Східноукраїнська кухня не набагато, але відрізняється від Західноукраїнської. Об'єднує ці регіони кухня Центральної України. Саме тут можна простежити весь спектр національного колориту, саме ця кухня найбільш різноманітна і барвиста.
Дуже популярні в Україні всілякі напої: квас, вино, настоянки, пиво. Квас згадується в Київському літописі ще в 989 р. «роздати їжу, мед і квас», - вказувалося в літописі. З того часу накопичилося безліч рецептів квасу. Цей споконвічно український напій містить багато вітамінів, ферментів, відмінно втамовує спрагу і до того ж легко готується. В Україні квас готується не тільки з хліба, в нього включають ягоди, груші, яблука, хрін.
Ще один дуже популярний напій - мед. Раніше цей напій вживався в ритуальних обрядах. Готується він з меду, дріжджів, хмелю, прянощів. Мед збуджує апетит, покращує процеси травлення.
Ну і, звичайно, не можна не сказати про ягоди. Ягоди завжди були доступними корисними ласощами. Люди збирали ягоди, сушили їх, а потім додавали в різні компоти, пироги, каші, салати, готували повидло. Особливістю українського повидла є те, що вміст цукру в ньому має бути не менше 60%, цукор традиційно додається в кінці варіння, коли страва майже готова. В цьому випадку повидло зберігає смакові якості та аромат ягід. 

Пам'ятаймо наших

Нещодавно одна з найпрестижніших світових нагород — Пулітцерівська премія — присудила спеціальну нагороду українським журналістам, які висвітлюють події в умовах вторгнення росії в Україну. Але мало хто знає, кому завдячує українська журналістика біля своїх витоків. Це Євген Чикаленко — український меценат, видавець, громадський діяч. Це йому належить фраза «Спробуйте любити Україну до глибини своєї кишені». То хто це такий та чому про нього мають знати сучасні українські діти? Зібрали 5 фактів про Євгена Чикаленка.

Факт №1. Він автор вислову «Легко любити Україну до глибини душі. А ви спробуйте любити її до глибини кишені!»

Євген Чикаленко у першу чергу був щедрим меценатом української культури та преси. Роки його життя припали на 1861–1929, а тоді любити Україну проактивно і не потрапити на каторгу було завданням не з простих. Багатий агроном та землевласник, він міг спокійно жити в російській імперії і читати давні взірці російської пропаганди. Але ні! Як людина високоосвічена, Євген Харламович розумів важливість української національної ідеї. Тому щедро підтримував літераторів,
українські журнали та книги.

Факт №2. Фінансував єдині українські газети «Громадська думка» та «Рада».

Це зараз ми можемо обирати в бурхливому інформаційному потоці найкращі для себе видання. А тоді так не було. У 1906 році український світогляд транслювали всього два видання — «Громадська думка», а згодом «Рада». «Рада» на кошти Євгена Чикаленка (а також Василя Симиренка та Леоніда Жебуньова) регулярно публікувалася до 1914 року. І хоч справа ця була невдячна і збиткова, мецената це не зупиняло. За що українська журналістика зараз йому дуже вдячна!

            Редакція газети «Рада». Євген Чикаленко — четвертий за столом ліворуч.

Факт №3. Грінченко, Коцюбинський та Франко —  серед адресатів допомоги.

Меценат заснував власний фонд допомоги українським письменникам. Серед інших у ньому були Іван Франко та Михайло Коцюбинський. За свій кошт він видав знаменитий словник Бориса Грінченка і не тільки. А ще забезпечив будівництво Українського академічного дому у Львові. Коштів для української літератури Євген Харламович ніколи не шкодував, за що йому велика повага. Також благодійник мав дружні зв’язки з родиною композитора Миколи Лисенка та родиною Косачів — письменницями Оленою Пчілкою та Лесею Українкою. Вони мешкали на одній вулиці — недарма її неофіційно звали тоді «Українською».

 Згаданий композитор Микола Лисенко (у капелюсі) під час гостювання в Євгена Чикаленка (другий зліва) у селі Кононівка

Факт №4. Був ініціатором скликання Української Центральної Ради.

Симоненко, Грушевський, Петлюра — ось імена, які першими спадають на думку, коли йдеться про Українську революцію (1917–1921). І Махно. Це справедливо, адже ці постаті творили історію української держави. Та мало хто знає, що ініціатором скликання УЦР як представницького органу став саме Євген Чикаленко. І поруч з ними став біля витоків української революції.

Факт №5. Заснував премію за найкраще написану історію України.

Після смерті доньки кошти, збережені на її майбутнє, Євген Чикаленко передав на особливу ініціативу. 1000 карбованців він віддав редакції видання «Київська старовина» на створення майбутньої премії за найкраще написану історію України.

   
                                          Ющенко Катерина Логвинівна

Катерина Логвинівна Ющенко була першою в СРСР жінкою-доктором фізико-математичних наук, якій ця ступінь була присвоєна за піонерські роботи з програмування. Вона, використовуючи досвід експлуатації “МЭСМ”, розробила одну з перших в світі мов програмування високого рівня «Адресна мова», з непрямою адресацією при програмуванні. Саме завдяки цій мові зникла залежність від місця розташування програми в пам’яті. Катерина Логвинівна започаткувала першу школу теоретичного програмування в СРСР.

   К.Л. Ющенко народилася 8 грудня 1919 року в колишній столиці запорізьких козаків місті Чигирині. Її батьком був вчитель історії та географії Логвин Федорович Рвачев. У 1937 році його визнали українським націоналістом і заарештували. У цей час Катерина Логвинівна вчилася на першому курсі фізико-математичного факультету Київського університету. Як дочку «ворога народу» 17-річну Катерину виключили з університету. Мати Катерини намагалася довести невинність батька і принесла чекістам документи про його участь у революційному русі. Більше вона не повернулася. Її, як і батька, засудили до 10 років тюремного ув’язнення. Принесені матір’ю документи спалили на її очах. Тільки в 1954 році після смерті Сталіна батьки Катерини Ющенко були реабілітовані посмертно за відсутністю складу злочину.

А тоді, влітку 1938 року, Катерина вирішила вступити до Узбецького державного університету в Самарканді. Коли під час війни Узбецький університет об’єднали зі Середньоазіатським державним університетом в Ташкенті, молода студентка була перенаправлена ​​туди. Одночасно Катерина влаштувалася на роботу на військовому підприємстві, яке випускало приціли для танкових гармат.

Після закінчення війни Катерина Ющенко повернулася до України. У цей час у Львові відкрилась філія Інституту математики АН України. Майбутній академік АН України Борис Володимирович Гнеденко запропонував Ющенко роботу в його відділі теорії ймовірностей.

У 1950 році Катерина Логвинівна успішно захистила кандидатську дисертацію. У тому ж році Гнеденко обрали дійсним членом АН України, а його відділ перевели до Київського інституту математики АН України. Він тут же запропонував К.Л. Ющенко переїхати до Києва.

Інститут математики був в ці роки у розквіті. Його директор – академік Олександр Юрійович Ішлінський – займався теорією гіроскопів – дуже актуальною проблемою в часи, коли будівництво супутників перебувало на початковій стадії. Під час своїх досліджень Ішлінському потрібно було робити складні розрахунки. Для цього  було закуплено комплект лічильно-аналітичних машин, які встановили в підвалі будівлі президії АН України. Катерину Логвинівну призначили керівником цієї обчислювальної лабораторії.

У 1954 р. за ініціативою академіка Б.В. Гнеденко лабораторія Лебедєва, де був створений перший в континентальній Європі комп’ютер “МЭСМ”, була переведена в Інститут математики. До її експлуатації підключилася група вчених, серед яких опинилася і Катерина Ющенко.

Обмеженість внутрішньої пам’яті “МЭСМ” і її невисока швидкодія, нестійкість роботи, викликана великою кількістю електронних ламп, змушували розробників програм знаходити витончені способи використання внутрішньої мови комп’ютера. Складання кожної програми розглядалося як вирішення індивідуальної задачі. Програмісти шукали економні рішення, майстерно використовуючи ті чи інші особливості системи команд комп’ютера.

У процесі роботи з’ясувалося, що більш складні завдання важко вирішувати шляхом написання просто машинних програм. Так виникла необхідність у розробці мови програмування «високого рівня» і виникла проблема створення відповідного транслятора для кращого спілкування людини з комп’ютером. Істотно вплинув на розуміння цієї проблеми професор Київського університету Л.І.Калужнін, який читав в 50-70-ті роки курс математичної логіки і запропонував формальний апарат граф-схем програм.

Під впливом робіт члена кореспондент АН СРСР О. А. Ляпунова, який запропонував операторний метод програмування, в Києві почало розвиватися теоретичне програмування. У результаті в 1955 році B.C.Королюк і К.Л.Ющенко розробили адресну мову, яка на мовній основі втілила два загальних принципи роботи комп’ютера – адресність і програмне керування. Створюючи зручну систему понять для опису архітектури комп’ютера і його системи команд, автори ввели в «Адресну мову» засоби маніпулювання адресами другого рангу.

Саме створення «Адресної мови» стало першим фундаментальним досягненням наукової школи теоретичного програмування. Випередивши створення перших мов програмування Фортран (1958), Кобол (1959) і Алгол (1960), адресна мова передувала появі не тільки мов програмування з апаратом непрямої адресації, але й асемблерів, а її конструкції увійшли до складу сучасних мов.

Катерина Логвинівна спільно з Б.В.Гнеденко і В.С. Королюком написала перший в СРСР підручник з програмування «Елементи програмування». Книга була видана в 1961 році і перевидана в 1964 році. Побачили світ і її переклади: в 1964 році в НДР і Угорщині, а в 1969 році – у Франції.

У наступні роки вона підготувала 45 кандидатів і 11 докторів наук. Київська школа теоретичного програмування стала відомою далеко за межами Радянського Союзу. К.Л. Ющенко були присуджені дві Державні премії України (Державні премії УРСР) і премія Ради Міністрів СРСР, а за теоретичні розробки в області комп’ютерної алгебри – академічна премія імені Глушкова. Також К. Ющенко була нагороджена Орденом княгині Ольги.

Талановитий програміст, Катерина Логвинівна отримала 5 авторських свідоцтв. Вона є автором понад 200 наукових праць, у тому числі 23 монографій і навчальних посібників, частина яких була перекладена і видана в Німеччині, Чехії, Угорщині, Франції та Данії.

 

День винахідника і раціоналізатора

День винахідника і раціоналізатора – це професійне свято, яке в Україні відзначають щорічно у третю суботу вересня. У 2025 році День винахідника і раціоналізатора України припадає на 20 вересня. Воно присвячене визнанню та відзначенню досягнень українських винахідників та раціоналізаторів, які роблять внесок у розвиток науково-технічного прогресу, економіки та інноваційних технологій. День винахідника і раціоналізатора було запроваджено в Україні у 1994 році відповідно до указу Президента. Цей день покликаний вшанувати винахідників, інженерів та науковців, які своїми ідеями та розробками сприяють розвитку науки і техніки, а також підвищенню продуктивності виробництва в різних галузях.

 Україна має безсумнівні інноваційні досягнення світового рівня - літаки із сімейства «Анів», ядерні технології Адаменка, технології стимулювання росту рослин в сільському господарстві Пономаренка, медичні винаходи - спосіб боротьби з раком Завірюхи і лікування судин людини неоперабельним методом Бурого і т. д. Видатні українські вчені, такі як Ігор Сікорський (винахідник першого серійного вертольота), Борис Патон (піонер зварювання під водою та в космосі) та багато інших, здобули світове визнання за свої відкриття. Винаходи українських раціоналізаторів і досі використовуються в багатьох галузях, від машинобудування до медицини. Сьогодні винахідницька діяльність стає важливішою ніж будь-коли, адже сучасний світ вимагає інновацій у всіх сферах – від енергетики до охорони здоров’я. В умовах глобалізації українські інженери та науковці активно впроваджують нові ідеї, що підвищує конкурентоспроможність країни на світовому ринку. 

Протягом майже чотирьох років, і принаймні з «західної» точки зору, Україна була найважливішою бойовою лабораторією у світі. Здавалося, що кожен тиждень приносив прорив — новий безпілотник, новий контрзахід, новий спосіб мислення про війну. Від гаражних майстерень до міністерств оборони — інновації відбувалися на кожному рівні. Але темп зараз відчувається іншим. Можливо, ми вступаємо в нову фазу: не смерть інновацій, а їхнє плато. З самого початку тотального вторгнення Росії необхідність була матір’ю винаходів. Україні довелося імпровізувати, бо від цього залежало саме її виживання. Відсутність надійної західної підтримки створила простір/необхідність для експериментів. Дрони FPV, оснащені гранатами, спеціальні установки радіоелектронної боротьби, ракета «Нептун», перепрофільована для ударів на великі відстані, — усе це виникло з терміновості, а не з надлишку. 

У цей день традиційно влаштовуються конференції, семінари, виставки та презентації новітніх винаходів. Також відбувається нагородження найкращих винахідників та раціоналізаторів за їхній внесок у розвиток національної науки та техніки. Це свято є важливим стимулом для молодих фахівців, які прагнуть зробити свій внесок у прогрес та інновації. День винахідника і раціоналізатора підкреслює важливість інтелектуальної праці та інноваційного потенціалу. Винахідники та раціоналізатори є рушійною силою змін, які покращують життя та сприяють розвитку суспільства. Їхня діяльність має значний вплив на майбутнє економіки, науки та технологій України.

День авіації України

                              Остання субота серпня — День авіації України

Щорічно останньої суботи серпня відзначається День авіації України. У цей день вітають військових та цивільних пілотів, працівників авіатранспорту та індустрії.

У 2025 році День авіації України припадає на 30 серпня.

                                  Історія заснування Дня авіації України

Засноване свято було 16 серпня 1993 р. за наказом президента Кравчука. Вітають цього дня усіх підкорювачів небесних просторів, бажаючи їм легких приземлень та повітряного настрою.

Повітряний рух нашої країни охоплює п’ять районів – близько 730 тис. км2. У державі нараховується велика кількість аеропортів, літакобудівних підприємств, авіашкіл, училищ, університетів. Також є Міжнародний центр підготовки. В Україні створена об’єднана цивільно-військова система організації повітряного руху, є морські авіаційні бригади й ескадрилья, морська гелікоптерна ескадрилья.

                                      Цікаві факти до Дня авіації України

   • Нормами встановлено граничний час безперервного перебування пілота за штурвалом – 16 годин.
   • Пілоти та стюардеси зазвичай у політ взувають взуття на розмір більше.
   • Літаки спроектовано так, що удар блискавки не виводить їх із ладу.
   • Найбільший у світі літак – це Ан-225 («Мрія»). Створений у Київському конструкторському бюро у кінці 80-х років. “Мрію” було знищено 27 лютого 2022 року під час повітряної атаки російських військ на аеропорт Гостомель.

Україна відома на весь світ такими видатними постатями авіаційної галузі:

   • Олександр Можайський – конструктор одного з перших літаків, що піднявся у повітря;
   • Микола Кибальчич – засновник теорії ракетобудування;
   • Олександр Засядько – творець бойових ракет;
   • Ігор Сікорський – всесвітньо відомий авіаконструктор, творець гелікоптерів, у автор перших у світі  багатомоторних літаків та гелікоптерів;
   • Дмитро Григорович – авіаконструктор, творець першого гідроплану;
   • Костянтин Арцеулов і Володимир Дибовський – першими навчилися виводити літаки з вільного падіння штопором;
   • Євграф Крутень – пілот, заклав підвалини тактики винищувальної авіації, на яких базуються сучасні прийоми повітряного бою.

У 1946 році заснували державне підприємство “Антонов”. Найбільшим його досягненням став славнозвісний літак Ан-225 “Мрія”. Це ,був найважчий у світі літак із максимальною злітною масою 640 тонн. Цей літак є гордістю українців.

Він встановив понад 240 рекордів, серед них за швидкістю, висотою, вантажністю, розмірами та іншими характеристиками. Останній політ “Мрії” відбувся 5 лютого 2022 року – вилетів із Данії до рідного аеропорту “Гостомель”, що під Києвом. Тут мав  відбутися капітальний ремонт…

Авіація Повітряних Сил, яка, за зухвалими балачками кремля та роспропаганди, нібито була знищена в перші хвилини вторгнення, насправді була майстерно виведена з-під удару й вже на світанку зловісного дня 24 лютого почала нищити російських загарбників у небі та з неба на землі. Пів року по тому українські військові льотчики продовжують мінусувати російські літаки та вертольоти, безпілотні літальні апарати та крилаті ракети, склади з боєприпасами і пальним та командні пункти ворога, скупчення живої сили та колони рашистської військової техніки. Знищують, розвінчуючи міф про «другу армію світу» та її непереможність.

Ми пам’ятаємо кожного загиблого авіатора та у скорботі схиляємо голови перед їхньою пам’яттю. Пам’ятаємо та щодня відплачуємо ворогу за їхню загибель.
Військова авіація України так і не дала ворогу завоювати панування у повітрі та щодня знищує його, наближаючи нашу перемогу.

А ще в нас є мрія. Знищивши в Гостомелі найбільший та найпотужніший літак Ан-225 «Мрія», ворог не зміг знищити мрію українського народу. Україна завжди була, є і буде потужною авіаційною державою. І, як запевнив Президент – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України, − «Мрію» обов’язково буде відновлено. І мрія українців про небо, про космос, про мир у всьому світі буде втілюватися у життя й надалі кожним із нас і прийдешніми поколіннями українців.