Королева галицького шоколаду

 Україна багата на талановитих, унікальних людей, які завжди були новаторами, першопрохідцями та ідейними натхненниками для всього світу. Однією із таких постатей є Климентина Авдикович-Глинська. Її називають королевою шоколаду та першою бізнеследі Галичини. Вона заснувала українську фабрику цукерок.
Вона дійсно була успішною жінкою свого часу – промисловицею, підприємицею, меценаткою – і сьогодні справу її шоколадної фабрики «Фортуна Нова» продовжує відомий український бренд «Світоч». Але саму Климентину фортуна не дуже балувала – власне, навіть поштовхом до створення своєї справи стала біда, смерть чоловіка. А будуючи свою солодку імперію, жінка змушена була відмовитися від виховання дітей – на це просто не було часу. Попри все, вона невтомно працювала і йшла до мети, ламаючи суспільні стереотипи. Й воно таки вартувало того.

                                    Непересічна родина й щасливе заміжжя

Климентина Січинська (таке було її дівоче прізвище) народилася 27 липня 1884 року на Тернопільщині, а дитинство провела на Косівщині, де її батько отримав парафію.
Батько Микола був священником, а також громадським діячем – послом до Галицького крайового сейму. Одним з потужних парламентарів, з думкою якого рахувалися. Саме він ініціював перепоховання письменника й поета Маркіяна Шашкевича на Личаківському цвинтарі у Львові, заснував стипендію товариства «Просвіта» для обдарованої української молоді.
Мати Олена анітрохи не відставала – вона вирізнялася різнобічними обдаруваннями, широтою поглядів, а також була однією з активісток тогочасного жіночого руху в Галичині й дійсно знаною особою. Зокрема, вона відкривала український жіночий з’їзд у Львові спільно з Ольгою Басараб та іншими діячками жіночого руху.

    Звісно, така цікава, непересічна родина вплинула й на формування особистості майбутньої бізнес-леді.

                                        

                                     Брат Климентини Мирослав Січинський

Загалом дітей у родині було восьмеро, та найбільш відомими стали двоє – сама Климентина та її брат Мирослав. Він свого часу прославився тим, що студентом здійснив замах на австрійського намісника Галичини графа Анджея Потоцького. На знак помсти за кривди, заподіяні українцям, зокрема, фальсифікацію виборів до парламенту, він застрелив його в робочому кабінеті. Цей вчинок був гаряче підтриманий – так, що й дітей у Галичині масово стали називати Мирославами. Юного Січинського засудили до смертної кари, але потім через суспільний резонанс замінили на 20 років ув’язнення. Пізніше хлопець взагалі втік із в’язниці.

Що ж до Климентини, вихована у дусі рівноправ’я та вільних можливостей, які на той час, скоріш, були винятком, а не правилом і для галицьких родин, вона отримала добру освіту, а згодом і роботу – стала викладачкою в Українському інституті для дівчат у Перемишлі. 

                                            

                                     Орест Авдикович, чоловік Климентини

Там 18-річна Климентина й познайомилася з майбутнім чоловіком – професором української філології Орестом Авдиковичем. Він був гарною парою для дівчини з прогресивним світоглядом – інтелігент, письменник, публіцист, літературознавець, громадський діяч.

Побравшись у серпні 1902 року, вони разом працювали на суспільне благо, допомагали українській громаді в Перемишлі. Мали спільну любов до всього українського – культури,  літератури, народної творчості. І двійко чудових діток.
Здавалося, ніщо не затьмарить їхнього родинного щастя. Але у 1918 році Орест помер від недуги у Відні, де він лікувався, і розмірене спокійне життя враз закінчилося. Вдові з двома малими дітьми, що залишилася фактично без засобів для існування, у важкі повоєнні часи довелося в прямому сенсі виживати.

                                  Бізнес – імперія, яка почалася з мішка цукру
                                                    

Після смерті чоловіка Климентина залишилася фактично без засобів для існування. Вдовиної пенсії вона добитися не змогла, на роботу її теж ніхто не брав. Вона могла б зневіритися, але натомість робила, що могла.
Аби прогодувати дітей, почала шити. Часом продавала за безцінь одяг і книжки покійного Ореста…

 «Лишилася я з двома малолітніми дітьми, яких треба було нагодувати, одягнути та подбати про те, щоб дати їм якусь освіту. Не було ніяких надій на краще завтра», – згадувала вона згодом.
Водночас Климентина невпинно думала-гадала, як вийти з ситуації цілковитого безгрошів’я. І за чотири роки у жінки з’явилася ідея, що називається, на мільйон. Яка врешті-решт повністю змінила все її подальше життя.
Все почалося з того, що рішуча галичанка пішла на ризик і продала майже все, що мала: швейну машинку, хутро й годинник покійного чоловіка. Й на виручені кошти купила перший мішок цукру, а ще спеціальну машинку для створення кондитерських виробів, щоб готувати солодощі вдома.

Продавши перший товар, жінка вирішила виходити на промисловий рівень. Власне, з цього й стартувала історія її бізнес-дітища, «Першої української фабрики цукерок і помадок «Фортуна Нова», заснованої Климентиною Авдикович 1922 року у Перемишлі й невдовзі перевезеної до Львова.
    До речі, спершу вона хотіла назвати свою фабрику «Феліцітас» (від латинського «щастя»), але знайомі переконали її, що це слово буде заскладним для цільової авдиторії. Тож вибір було зроблено на користь простішого – «Фортуна».

«Якщо комусь життя згіркло, хай солодить його виробами «Фортуна Нова». Я торкалася літер першої газетної шпальти, яку зберегла дотепер, і сама подивляла своїй сміливості – «Фортуна нова»! – писала у своїх спогадах Климентина. – Колись моє життя згіркло: помер Орест, а з ним і спокій для мене та наших малолітніх дітей. Часи то були невпорядковані, повоєнні: дошкуляли злидні та безробіття. Тоді я й згадала, як ще у Відні, коли Ореста возили на лікування, навчилася робити помадки в місцевого цукорника. Я вирішила спробувати знову. Варила на маленькій залізній плитці, утирала сироп, додавала фарби та смаки, накладала в коробки й розносила по цукернях і буфетах. Не раз чула за спиною: «Не годиться професоровій такі клунчища тягати», та я була одержима. Казали, мої очі блищали нездоровим блиском, а я знала, що то блищала моя мрія».

Підприємство розмістилося у Львові, в будинку, добряче постраждалому від війни: вибиті вікна й двері, засмічені долівки, продірявлений дах… «Коротко – пристанище зовсім не насувало підозрінь, неначе-то воно могло служити людям за житло», – згадувала Климентина. Втім, за три тижні вона сяк-так його відремонтувала й розпочала свій бізнес.

                                                 Митрополит-інвестор

                                           Митрополит Андрей Шептицький

Пізніше Климентина згадуватиме ті часи так: «Раділа думкою, що недавно сама журилася про шматок хліба для своїх дітей, а тепер даю працю і заробіток п’ятьом людям. У мріях бачила я сотні найнятих робітників і гордість з українського почину, бо тоді моя фабрика була однією з перших українських робітень у краю».

Її шоколадна фабрика, звісно, не була першою у місті – цю сферу давно зайняли польські та єврейські підприємці. Загалом у Львові на тоді працювали 7 кондитерських фабрик і 84 цукерні, тож була жорстка конкуренція. Але «Фортуна» вирішила поборотися за клієнта.
Спершу це було непросто. І то ще м'яко сказано: якось конкуренти ледь не відібрали у бізнесу вартісне обладнання. Щоб зберегти його, Климентині разом з працівницями довелося забарикадуватися усередині фабрики. Через постійні клопоти в бізнесі жінка також мала обмаль часу, щоб займатися власними дітьми й постійно перебувала під тягарем осуду. Але не могла підвести людей, які покладали на неї великі надії, тому продовжувала свій поки що маленький бізнес.

Першим посередником, який продавав помадки й цукерки «Фортуни», був єврей Гіммель. Саме він переконав Климентину купити машинку для твердих і безначинкових цукерок: «Нехай пані купить, я навчу робити». Але згодом він залишив підприємство через докори інших, що «помагає зростові чужої робітні цукорків».
    Натомість з'явився інший помічник, і який! Митрополит Андрей Шептицький! Він взявся інвестувати у спершу збитковий бізнес не лише тому, що мав давні дружні стосунки з батьком Климентини. Власне, це було справою честі.
Адже Климентина Авдикович була фабриканткою з українськими переконаннями (її головна ідея була – відкрити фабрику українську і для українців), її підтримувала місцева українська громадськість. Та й сам митрополит завжди наголошував на необхідності українців Галичини займатися економічною діяльністю.

І це було не лише словами – Шептицький уклав з Авдикович угоду про спільне підприємство та інвестував у нього на правах пайовика близько 46 тисяч доларів (це була дійсно велика сума). Тоді ж, у листопаді 1924-го, до назви фабрики додалося слово «Нова», а виробництво переїхало до нових, більш зручних приміщень, наданих Шептицьким.

Мрія Климентини – про сотні нових робочих місць, високі стандарти гігієни на виробництві, дотримання європейських рецептур виготовлення солодощів на основі какао-бобів (а не борошна, як раніше) – почала здійснюватися.

                                                    Ставка на інновації

                                          Працівники фабрики «Фортуни Нової»

Бізнес потроху розцвітав. Климентина придбала найсучасніше німецьке обладнання, завдяки якому збільшила виробництво смаколиків з 200 кілограмів до 5 тонн на день: цукерок, помадок, морозива, тістечок, фруктового желе. До речі, сировину «Фортуна Нова» використовувала виключно від українських постачальників – це було принципово.
Фірмовий магазин фабрики знаходився у самому центрі Львова – на вулиці Руській. Тож і містяни, й туристи заходили регулярно. І загалом усе поважні люди. «Було це в бюрах «Народної торговлі» у Львові, підніс директор пушку (коробку) моїх начинених малин і крикнув: «Хай живе «Фортуна!» – згадувала Климентина.
Невдовзі її солодощі стали відомі й у інших галицьких містах – Стрию та Дрогобичі. Подейкують, польські пані, щоб їх не запідозрили в симпатіях до українських солодощів, відправляли прислугу таємно купувати смачні цукорки.
По-справжньому відомою шоколадну фабрику зробила вдала маркетингова і рекламна стратегія, як сказали б зараз.

Климентина вже тоді зрозуміла, що реклама – рушій торгівлі, й інвестувала чимало грошей у це. Шестеро агентів, яких вона найняла, шукали ринки збуту. А над дизайном продукції працювали відомі українські художники: Левицький, Гординський, Бутович. Майстер Бумба зі Сколе робив подарункові дерев'яні коробки для помадок, які самі по собі були витворами мистецтва.

                                                      Приміщення фабрики

    Пані директорка регулярно давала замітки в українських газетах, випускала календарики, проводила презентації.

                                        Реклама продукції «Фортуни Нової»

Також вона сформулювала так звані десять заповідей «Фортуни Нової». Звучали вони приблизно так: «Не йди ніколи до панночки без цукерків «Фортуни Нової», якщо не хочеш собі її втратити», «Якщо комусь життя згіркло, хай солодить собі його виробами «Фортуни Нової», «Не частуй нікого чужими виробами солодощів, бо в них є дуже часто всяка погань – або тим самим не підривай нікому здоровля», «Дітям, внукам і правнукам залиши в заповіті, щоб вони не забували ніколи про «Фортуну Нову» й радили її «всім і вся», «Тям, що кожний українець без огляду на його партійну приналежність повинен належати до одної всеукраїнської партії Шанувальників виробів «Фортуни Нової».

А найяскравішим рекламним ходом Клементини став випуск спеціальної серії цукерок «Солодка історія України».
Поласувавши смаколиками, неможливо було викинути коробку! Адже на ній були майстерно зображені князі та гетьмани – від Володимира Великого до Павла Скоропадського. Тож багато містян стали їх колекціонувати.

Слава про «Фортуну Нову» вийшла далеко за межі Галичини – її продукція успішно продавалася й на Волині, Підляшші, Поліссі, Прикарпатті, у країнах Західної Європи і навіть в Америці – зокрема, великі замовлення надходили від української діаспори у США й Канаді.

                                                 Свій до свого по своє

                                                          Робочий процес

На кінець1930-х на фабриці у Львові працювали 125 робітників – майже всі вони мали середню або вищу освіту, адже Климентина особисто відбирала персонал. Кондитери виготовляли мармуляди, бішкопти (бісквіти), медівники, тістечка, карамелі, цукерки різних видів. Працювали кілька фірмових крамниць у Львові та по одній у Стрию й Дрогобичі.
Прибуток фабрики складав 2 млн злотих (або майже пів мільйона доларів). Навіть у складні часи бізнес виживав завдяки підтримці постійних клієнтів, які сповідували принцип: «свій до свого по своє». Загалом рух з такою назвою зародився у Галичині наприкінці XIX століття. І за кілька років майже витіснив закордонні товари з території регіону, ба більше: українські виробники стали працювати й на експорт. Зауважимо: це є дуже актуальним і зараз.

                                                    

                                               Робітниці «Фортуни Нової»

    Найважливішим для Климентини було те, що вона давала роботу українцям. А ще вона була благодійницею – перед святом святого Миколая передавала солодкі подарунки для усіх українських школярів, допомагала вдовам і знедоленим.

Також вона підтримувала жіночий рух – зокрема, «Спілку українок». А у 1943-му профінансувала Жіночий конгрес українок, що відбувався у Станіславові (нинішньому Франківську) й узяла в ньому участь.

Фабрика «Фортуна Нова» продовжувала роботу й у передвоєнні часи. Співпрацювала з «Центросоюзом», «Народною торгівлею», «Земельним банком» та іншими українськими кооперативами. І все ж бізнес вже не приносив того результату, на який сподівалися інвестори.

Тож Шептицький призначив брата керувати фабрикою і водночас пробачив Климентині борг. Але від таких умов співпраці вона відмовилась. І загалом дуже тяжко це переживала – мала нервовий зрив, який довелося лікувати у Відні. «З розпуки падали руки, я бігала, наче автомат, а в мозку товклися божевільні думки. Мені боліло, що наше  громадянство, яке мало б підтримати та дорожити осередком українського промислу, зневажило це. «Фортуна» була мені як дитина, і я рятувала її, як уміла», – з гіркотою писала Климентина про це у своїх спогадах.
Попри все, до закінчення її «шоколадної епохи» призвела Друга світова війна. І совєти. У 1939-му більшовики, що окупували Галичину, націоналізували фабрику без жодних винагород. Вона просто стала трофеєм, як і багато інших місцевих підприємств. Вони, на жаль, керувалися зовсім іншим принципом: було твоє – стало моє.

                              Фінал "Фортуни" , але не галицького шоколаду

                      Продовження шоколадної справи Климентини Авдикович

Загалом діяльність фабрики «Фортуна Нова» припинилась у 1944 році, напередодні визволення Львова від фашистів: Климентина Авдикович врешті-решт зважилася кинути свою шоколадну «дитину», бо далі просвіту не було.

«Я мушу постановити перед собою, щоб відпустити цей тягар, – згадувала вона. – Та хай там як, зараз це неважливо. Бо пишу ці рядки вже у Відні, у часи, коли більшовики взяли фабрику до своїх червоних лапищ, бо надумали визволення краю від польського буржуазного ярма. Я не відчуваю ані болю, ані смутку чи бодай злості. Суцільна порожнеча в душі, у якій колись жила мрія. Мій тутешній психотерапевт нині казав: «Людина є чимось таким, що мусить перемагати».

    Климентина емігрувала до Відня, де й прожила решту свого життя, аж до смерті 10 жовтня 1965 року. Вона вдруге вийшла заміж.

Діти виросли. Син Орест став доктором права. Донька Стефанія – мисткинею й дружиною іспанського художника Фернандо Ґерассі. Під час навчання у Сорбоні вона познайомилася з відомою (власне, головною) феміністкою Симоною де Бовуар і розповіла їй про материну фабрику. Тож про неї знали і в Парижі. Хоча історія фабрики й закінчилася, вона стала важливим прикладом наполегливості й відданості улюбленій справі. Бо, як казала сама Климентина: «Душевне щастя мені куди більше всміхалося, як матеріальні добра».

Та й не можна сказати, що історія «Фортуни Нової» остаточно закінчилася. Адже, націоналізована совєтами й перетворена на фабрику №3, пізніше вона разом з іншими підприємствами утворила шоколадну фабрику «Світоч» у Львові. Тож історія галицького шоколаду не занепала, продовжилася. Як і все, що свого часу було закладено бізнес-леді Климентиною.

Варто сказати, що навіть те обладнання, яке вона закупила ще 1924-го, справно працювало й у повоєнні роки. А шоколадом, формулу якого вона дбайливо шліфувала й удосконалювала, ми смакуємо й досі. Не втратили актуальності й стильні «перли» її реклами: «Кому гірко днина сходить, хай цукерками солодить…».

 Мабуть, ми підемо таки за цукерками. А ви?

Наші свята

           Третя неділя жовтня — День працівників харчової промисловості
     

Цьогоріч свято припадає на 19 жовтня.                  

День працівників харчової промисловості - професійне свято людей, які щодня забезпечують країну якісними та безпечними продуктами харчування. День подяки всім, хто створює продукти - від хліба, молока, олії до м’яса, солодощів, консервів та напоїв.

Вітаємо працівників підприємств молочної, м’ясної, хлібопекарської, кондитерської, олійно-жирової, цукрової, виноробної промисловості та багатьох інших. Слова вдячності технологам, інженерам, лаборантам, логістам, пакувальникам, викладачам,студентам профільних навчальних закладів, а також усім, хто розвиває харчову індустрію України. Ви - на передовій продовольчої безпеки та економічної стабільності держави!

Попри складні виклики повномасштабної війни, підприємства не лише відновлюються і модернізуються, а й збільшують обсяги виробництва, розширюють присутність на зовнішніх ринках. Саме тому в першому півріччі 2025 року виробництво зросло більш ніж на 13%, експорт - на понад 16%. Лідерами за темпами зростання є молочна та м’ясна продукції, хлібобулочні вироби, олія тощо. Зокрема, експорт молочних продуктів збільшився на рекордні 56%. Такий результат - свідчення стабільної роботи галузі та зростання попиту на українську продукцію на світових ринках.
                                                                                           
Харчова промисловість – це галузь, де зерно, молоко, фрукти, овочі, м’ясо проходять шлях від поля до продукту, який бачить кожна родина. І саме цей процес – перетворення сировини на продукцію з доданою вартістю – держава системно підтримує в межах політики. Зокрема:

                                      Доступ до фінансування

   • доступні кредити «5–7–9%»

Кредити для підприємств, що переробляють сільськогосподарську продукцію, зокрема й виробників харчових продуктів, – це 11,4% від усієї суми, виданої за час дії програми.

   • гранти для  переробних підприємств

Ще один інструмент підтримки: виробники харчових продуктів отримали 26% від загальної суми підтримки. Кожна четверта гривня грантових коштів іде на розвиток харчових підприємств: нові лінії, робочі місця.

 • Оновлення технопарка

    компенсація  25% вартості української агротехніки та обладнання

У переліку техніки - 998 найменувань для переробної та харчової промисловості (понад 7% усього переліку). Лише цього року підприємці придбали понад 190 одиниць такого обладнання, отримавши компенсацію на 3,9 млн грн.

 •Підтримка несировинного експорту та стимулювання попиту

На зовнішньому ринку  Експортно-кредитне агентство вже підтримало експорт українських харчових продуктів на 11,8 млрд грн.

На внутрішньому - третина виробників-учасників програми «Національний кешбек» є  харчовими підприємствами, які щодня забезпечують магазини продуктами та напоями.

Ми дякуємо всім працівникам харчової галузі за відсутність пауз, стійкість, професіоналізм, стратегічний внесок у продовольчу безпеку України та зміцнення нашого експортного потенціалу.

 
                     20 жовтня — Міжнародний день кухаря і кулінара

                                                          Що це за день?

Міжнародний день кухарів та кулінарів, який відзначають щороку 20 жовтня, – досить молоде свято. Його започаткували в 2004 році з ініціативи асоціації, яка підтримує кулінарні співтовариства з різних країн. Уже тоді у складі організації перебувало близько 8 млн представників кухарських професій.

            Як виникла ідея відзначати Міжнародний день кухаря і кулінара?

Кухарська справа вважається однією із найдавніших професій. Люди почали готувати страви, щойно як навчились добувати вогонь. Донині збереглися рецепти зі Стародавніх Єгипту та Китаю.

У середньовічній Європі кухарів високо цінували. У Німеччині з кінця XIII ст. шеф-кухар вважався однією із найнаближеніших осіб до короля. Перша школа кухарської майстерності з’явилась в Англії у XIX ст.
В українських літописах згадка про професійних кухарів датується X століттям. Спочатку вони готували страви для придворної знаті, пізніше – в трапезних монастирів.

Розвиток професійної кулінарії в Русі почався з появою корчми та трактирів.

Білі ковпаки на головах кухарів з’явилися в XVIII ст. Після неодноразового виловлювання зі страв волосся та комах, король Англії Георг II зобов’язав весь кухонний персонал одягати спеціальні шапочки. Відомий кулінарний реформатор Антонін Карем, який проживав у Франції у ті часи, вирішив замінити шапочки на ковпаки, висота яких вказувала на статус та майстерність власника. Найвищу кухонну корону носив найголовніший на кухні.

                  Традиції національної української кухні. Історія цікаві факти

 

Традиції національної української кухні мають багатовікові корені. Українська кухня дуже різноманітна, вона ввібрала в себе традиції багатьох народів. Водночас українська кулінарна школа самобутня і неповторна. У переважній більшості страви складні в приготуванні, багатокомпонентні, використовуються складні поєднання інгредієнтів і способи обробки. Мабуть,
найхарактернішою стравою української національної кухні є борщ. До речі, тільки в українській кухні борщ має понад сто варіацій.

Борщ, в залежності від рецепта, національного колориту і майстерності кухаря, може мати у своєму складі до 30 компонентів.

Не менш популярними є страви з м'яса і птиці. Це котлети, битки, крученики, завиванці, печеня, голубці, фаршировані страви. Причому для смаження часто використовується сало, останнім часом сало стало замінюватися рослинною олією.

Загальновідомо, що сало — найулюбленіший українцями й найбільш часто вживаний продукт.
Рибу українські кухарі також готують в найрізноманітніших варіаціях: і тушкують, і смажать, і фарширують овочами й крупами.

 Не менш популярні в Україні вареники. Це ще одна візитна картка української кухні.
Начинки для вареників використовуються найрізноманітніші - в залежності від фантазії господині. Надзвичайно популярні також каші, причому часто використовують їх як самостійну страву. Немає в українській кухні практично жодної страви, де б не використовувалися овочі, і, звичайно, випічка.
Українська кухня здавна користується широкою і заслуженою популярністю. Деякі страви вже давно увійшли в повсякденний раціон людей, що живуть в різних точках земної кулі.

Українські борщі, вареники, галушки давно стали міжнародними стравами.

Українська кулінарна школа почала формуватися ще в XVII ст. становлення її йшло довго-майже століття. Таке довге і важке становлення можна пояснити складністю і тривалістю формування української держави. Відмінності в приготуванні одних і тих же страв на різних територіях збереглися і сьогодні. Ці відмінності можна простежити за назвами страв, наприклад борщів (Чернігівський, Галицький, Полтавський, Волинський, Харківський, Закарпатський тощо).
У Луцьку до речі була встановлена скульптурна композиція Свині й Салу — вирізана з дуба 850-кілограмова свинка, яка «вигодувала» в голодні воєнні часи український народ, до речі, можливо, тому українська національна кухня рясніє стравами зі свинини. У їжу вживається не тільки соковите і ніжне свиняче м'ясо, але і всіма улюблене сало.

                     Українська кухня має ряд національних особливостей.

Важлива роль в приготуванні страв відводиться овочам, в першу чергу буряку, його використовують в різному вигляді - і у свіжому, і у квашеному, і в смаженому, і в тушкованому. У давні часи з буряка також готували квас і самогон. Широко використовуються в приготуванні страв морква, картопля, помідори, гарбуз, кукурудза. Причому овочі найчастіше використовуються в якості приправ до інших страв, як доповнення. Картопля почала проникати на Україну в XVIII ст., але і вона не набула популярності як самостійна страва. У пюреобразному вигляді картопля використовується як добавка до моркви, квасолі, яблук. Картопля часто використовується в обжаренному вигляді. Для отримання крохмалю картопля використовується в кулінарії.

    Гриби на українському столі були завжди. Це той продукт, який ніколи не вимагав пояснень.

І якщо вони не часто згадуються в стародавніх літописах, то не через свою непопулярність. А тому, що гриби в українській кухні завжди були дуже буденною стравою і справою - збирали, сушили, варили гриби абсолютно всі.
Гриби - абсолютно унікальне творіння природи. У порівнянні з іншими рослинами вони містять набагато більше білків, що наближає їх до продуктів тваринного походження. Їх клітинні стінки містять особливу речовину - хітин, якої немає в інших рослинах, і зустрічається вона тільки в панцирах ракоподібних і крилах жуків, жодна рослина не містить стільки азотистих екстрактивних речовин, що надають відварам абсолютно неповторні смак і аромат. Та й при нагріванні вони поводяться не як інші рослинні продукти, а скоріше як м'ясо. І сьогодні в українській кухні існує безліч страв з грибів: гріті з цибулею і маслом, тушковані рижики й грузді, білі гриби в тісті, галушки з грибами, рижики печені, грузді й рижики квашені, рижики свіжі солоні з цибулею, гриби варені свіжі з цибулею, опеньки з цибулею та з яйцем, грибні соуси та підливи до вареників.


   Без помідорів і рослинної олії, мабуть, складно уявити сучасний український стіл.

Швидко і міцно ці два продукти увійшли в українську кухню в XIX ст. рослинні жири і сало використовувалися здавна. Однак саме рослинна олія витіснила зі столу українців всі інші. Віддається перевага використовуванню олії гарячого віджиму зі своєрідним запахом і присмаком смаженого насіння. Ця олія в основному застосовується в готових стравах, де не потрібна термічна обробка, - в салатах, вінегретах. Масло холодного віджиму застосовується в тих випадках, коли необхідна термічна обробка - для смаження.
Дуже люблять українці прянощі та приправи - часник, цибулю, лавровий лист, оцет, кмин, червоний перець, корицю.

Українська національна кухня використовує для приготування однієї страви різні технології обробки продуктів. Наприклад, сире м'ясо може пройти в процесі приготування два способи обробки: спочатку обсмажується, а потім вариться, запікається або тушкується. Це давня національна риса української кухні, з цим, до речі, пов'язані особливості українського посуду (казанки, глечики тощо).
Привертати до себе увагу також ще одна національна особливість обробки продуктів - шинкування і нарізка. Цим пояснюється велика різноманітність фаршированих страв, рулетів, битків, котлет, кручеників. Українська кухня часто  відрізняється за територіальністю. Східноукраїнська кухня не набагато, але відрізняється від Західноукраїнської. Об'єднує ці регіони кухня Центральної України. Саме тут можна простежити весь спектр національного колориту, саме ця кухня найбільш різноманітна і барвиста.
Дуже популярні в Україні всілякі напої: квас, вино, настоянки, пиво. Квас згадується в Київському літописі ще в 989 р. «роздати їжу, мед і квас», - вказувалося в літописі. З того часу накопичилося безліч рецептів квасу. Цей споконвічно український напій містить багато вітамінів, ферментів, відмінно втамовує спрагу і до того ж легко готується. В Україні квас готується не тільки з хліба, в нього включають ягоди, груші, яблука, хрін.
Ще один дуже популярний напій - мед. Раніше цей напій вживався в ритуальних обрядах. Готується він з меду, дріжджів, хмелю, прянощів. Мед збуджує апетит, покращує процеси травлення.
Ну і, звичайно, не можна не сказати про ягоди. Ягоди завжди були доступними корисними ласощами. Люди збирали ягоди, сушили їх, а потім додавали в різні компоти, пироги, каші, салати, готували повидло. Особливістю українського повидла є те, що вміст цукру в ньому має бути не менше 60%, цукор традиційно додається в кінці варіння, коли страва майже готова. В цьому випадку повидло зберігає смакові якості та аромат ягід. 

Пам'ятаймо наших

Нещодавно одна з найпрестижніших світових нагород — Пулітцерівська премія — присудила спеціальну нагороду українським журналістам, які висвітлюють події в умовах вторгнення росії в Україну. Але мало хто знає, кому завдячує українська журналістика біля своїх витоків. Це Євген Чикаленко — український меценат, видавець, громадський діяч. Це йому належить фраза «Спробуйте любити Україну до глибини своєї кишені». То хто це такий та чому про нього мають знати сучасні українські діти? Зібрали 5 фактів про Євгена Чикаленка.

Факт №1. Він автор вислову «Легко любити Україну до глибини душі. А ви спробуйте любити її до глибини кишені!»

Євген Чикаленко у першу чергу був щедрим меценатом української культури та преси. Роки його життя припали на 1861–1929, а тоді любити Україну проактивно і не потрапити на каторгу було завданням не з простих. Багатий агроном та землевласник, він міг спокійно жити в російській імперії і читати давні взірці російської пропаганди. Але ні! Як людина високоосвічена, Євген Харламович розумів важливість української національної ідеї. Тому щедро підтримував літераторів,
українські журнали та книги.

Факт №2. Фінансував єдині українські газети «Громадська думка» та «Рада».

Це зараз ми можемо обирати в бурхливому інформаційному потоці найкращі для себе видання. А тоді так не було. У 1906 році український світогляд транслювали всього два видання — «Громадська думка», а згодом «Рада». «Рада» на кошти Євгена Чикаленка (а також Василя Симиренка та Леоніда Жебуньова) регулярно публікувалася до 1914 року. І хоч справа ця була невдячна і збиткова, мецената це не зупиняло. За що українська журналістика зараз йому дуже вдячна!

            Редакція газети «Рада». Євген Чикаленко — четвертий за столом ліворуч.

Факт №3. Грінченко, Коцюбинський та Франко —  серед адресатів допомоги.

Меценат заснував власний фонд допомоги українським письменникам. Серед інших у ньому були Іван Франко та Михайло Коцюбинський. За свій кошт він видав знаменитий словник Бориса Грінченка і не тільки. А ще забезпечив будівництво Українського академічного дому у Львові. Коштів для української літератури Євген Харламович ніколи не шкодував, за що йому велика повага. Також благодійник мав дружні зв’язки з родиною композитора Миколи Лисенка та родиною Косачів — письменницями Оленою Пчілкою та Лесею Українкою. Вони мешкали на одній вулиці — недарма її неофіційно звали тоді «Українською».

 Згаданий композитор Микола Лисенко (у капелюсі) під час гостювання в Євгена Чикаленка (другий зліва) у селі Кононівка

Факт №4. Був ініціатором скликання Української Центральної Ради.

Симоненко, Грушевський, Петлюра — ось імена, які першими спадають на думку, коли йдеться про Українську революцію (1917–1921). І Махно. Це справедливо, адже ці постаті творили історію української держави. Та мало хто знає, що ініціатором скликання УЦР як представницького органу став саме Євген Чикаленко. І поруч з ними став біля витоків української революції.

Факт №5. Заснував премію за найкраще написану історію України.

Після смерті доньки кошти, збережені на її майбутнє, Євген Чикаленко передав на особливу ініціативу. 1000 карбованців він віддав редакції видання «Київська старовина» на створення майбутньої премії за найкраще написану історію України.

   
                                          Ющенко Катерина Логвинівна

Катерина Логвинівна Ющенко була першою в СРСР жінкою-доктором фізико-математичних наук, якій ця ступінь була присвоєна за піонерські роботи з програмування. Вона, використовуючи досвід експлуатації “МЭСМ”, розробила одну з перших в світі мов програмування високого рівня «Адресна мова», з непрямою адресацією при програмуванні. Саме завдяки цій мові зникла залежність від місця розташування програми в пам’яті. Катерина Логвинівна започаткувала першу школу теоретичного програмування в СРСР.

   К.Л. Ющенко народилася 8 грудня 1919 року в колишній столиці запорізьких козаків місті Чигирині. Її батьком був вчитель історії та географії Логвин Федорович Рвачев. У 1937 році його визнали українським націоналістом і заарештували. У цей час Катерина Логвинівна вчилася на першому курсі фізико-математичного факультету Київського університету. Як дочку «ворога народу» 17-річну Катерину виключили з університету. Мати Катерини намагалася довести невинність батька і принесла чекістам документи про його участь у революційному русі. Більше вона не повернулася. Її, як і батька, засудили до 10 років тюремного ув’язнення. Принесені матір’ю документи спалили на її очах. Тільки в 1954 році після смерті Сталіна батьки Катерини Ющенко були реабілітовані посмертно за відсутністю складу злочину.

А тоді, влітку 1938 року, Катерина вирішила вступити до Узбецького державного університету в Самарканді. Коли під час війни Узбецький університет об’єднали зі Середньоазіатським державним університетом в Ташкенті, молода студентка була перенаправлена ​​туди. Одночасно Катерина влаштувалася на роботу на військовому підприємстві, яке випускало приціли для танкових гармат.

Після закінчення війни Катерина Ющенко повернулася до України. У цей час у Львові відкрилась філія Інституту математики АН України. Майбутній академік АН України Борис Володимирович Гнеденко запропонував Ющенко роботу в його відділі теорії ймовірностей.

У 1950 році Катерина Логвинівна успішно захистила кандидатську дисертацію. У тому ж році Гнеденко обрали дійсним членом АН України, а його відділ перевели до Київського інституту математики АН України. Він тут же запропонував К.Л. Ющенко переїхати до Києва.

Інститут математики був в ці роки у розквіті. Його директор – академік Олександр Юрійович Ішлінський – займався теорією гіроскопів – дуже актуальною проблемою в часи, коли будівництво супутників перебувало на початковій стадії. Під час своїх досліджень Ішлінському потрібно було робити складні розрахунки. Для цього  було закуплено комплект лічильно-аналітичних машин, які встановили в підвалі будівлі президії АН України. Катерину Логвинівну призначили керівником цієї обчислювальної лабораторії.

У 1954 р. за ініціативою академіка Б.В. Гнеденко лабораторія Лебедєва, де був створений перший в континентальній Європі комп’ютер “МЭСМ”, була переведена в Інститут математики. До її експлуатації підключилася група вчених, серед яких опинилася і Катерина Ющенко.

Обмеженість внутрішньої пам’яті “МЭСМ” і її невисока швидкодія, нестійкість роботи, викликана великою кількістю електронних ламп, змушували розробників програм знаходити витончені способи використання внутрішньої мови комп’ютера. Складання кожної програми розглядалося як вирішення індивідуальної задачі. Програмісти шукали економні рішення, майстерно використовуючи ті чи інші особливості системи команд комп’ютера.

У процесі роботи з’ясувалося, що більш складні завдання важко вирішувати шляхом написання просто машинних програм. Так виникла необхідність у розробці мови програмування «високого рівня» і виникла проблема створення відповідного транслятора для кращого спілкування людини з комп’ютером. Істотно вплинув на розуміння цієї проблеми професор Київського університету Л.І.Калужнін, який читав в 50-70-ті роки курс математичної логіки і запропонував формальний апарат граф-схем програм.

Під впливом робіт члена кореспондент АН СРСР О. А. Ляпунова, який запропонував операторний метод програмування, в Києві почало розвиватися теоретичне програмування. У результаті в 1955 році B.C.Королюк і К.Л.Ющенко розробили адресну мову, яка на мовній основі втілила два загальних принципи роботи комп’ютера – адресність і програмне керування. Створюючи зручну систему понять для опису архітектури комп’ютера і його системи команд, автори ввели в «Адресну мову» засоби маніпулювання адресами другого рангу.

Саме створення «Адресної мови» стало першим фундаментальним досягненням наукової школи теоретичного програмування. Випередивши створення перших мов програмування Фортран (1958), Кобол (1959) і Алгол (1960), адресна мова передувала появі не тільки мов програмування з апаратом непрямої адресації, але й асемблерів, а її конструкції увійшли до складу сучасних мов.

Катерина Логвинівна спільно з Б.В.Гнеденко і В.С. Королюком написала перший в СРСР підручник з програмування «Елементи програмування». Книга була видана в 1961 році і перевидана в 1964 році. Побачили світ і її переклади: в 1964 році в НДР і Угорщині, а в 1969 році – у Франції.

У наступні роки вона підготувала 45 кандидатів і 11 докторів наук. Київська школа теоретичного програмування стала відомою далеко за межами Радянського Союзу. К.Л. Ющенко були присуджені дві Державні премії України (Державні премії УРСР) і премія Ради Міністрів СРСР, а за теоретичні розробки в області комп’ютерної алгебри – академічна премія імені Глушкова. Також К. Ющенко була нагороджена Орденом княгині Ольги.

Талановитий програміст, Катерина Логвинівна отримала 5 авторських свідоцтв. Вона є автором понад 200 наукових праць, у тому числі 23 монографій і навчальних посібників, частина яких була перекладена і видана в Німеччині, Чехії, Угорщині, Франції та Данії.

 

День винахідника і раціоналізатора

День винахідника і раціоналізатора – це професійне свято, яке в Україні відзначають щорічно у третю суботу вересня. У 2025 році День винахідника і раціоналізатора України припадає на 20 вересня. Воно присвячене визнанню та відзначенню досягнень українських винахідників та раціоналізаторів, які роблять внесок у розвиток науково-технічного прогресу, економіки та інноваційних технологій. День винахідника і раціоналізатора було запроваджено в Україні у 1994 році відповідно до указу Президента. Цей день покликаний вшанувати винахідників, інженерів та науковців, які своїми ідеями та розробками сприяють розвитку науки і техніки, а також підвищенню продуктивності виробництва в різних галузях.

 Україна має безсумнівні інноваційні досягнення світового рівня - літаки із сімейства «Анів», ядерні технології Адаменка, технології стимулювання росту рослин в сільському господарстві Пономаренка, медичні винаходи - спосіб боротьби з раком Завірюхи і лікування судин людини неоперабельним методом Бурого і т. д. Видатні українські вчені, такі як Ігор Сікорський (винахідник першого серійного вертольота), Борис Патон (піонер зварювання під водою та в космосі) та багато інших, здобули світове визнання за свої відкриття. Винаходи українських раціоналізаторів і досі використовуються в багатьох галузях, від машинобудування до медицини. Сьогодні винахідницька діяльність стає важливішою ніж будь-коли, адже сучасний світ вимагає інновацій у всіх сферах – від енергетики до охорони здоров’я. В умовах глобалізації українські інженери та науковці активно впроваджують нові ідеї, що підвищує конкурентоспроможність країни на світовому ринку. 

Протягом майже чотирьох років, і принаймні з «західної» точки зору, Україна була найважливішою бойовою лабораторією у світі. Здавалося, що кожен тиждень приносив прорив — новий безпілотник, новий контрзахід, новий спосіб мислення про війну. Від гаражних майстерень до міністерств оборони — інновації відбувалися на кожному рівні. Але темп зараз відчувається іншим. Можливо, ми вступаємо в нову фазу: не смерть інновацій, а їхнє плато. З самого початку тотального вторгнення Росії необхідність була матір’ю винаходів. Україні довелося імпровізувати, бо від цього залежало саме її виживання. Відсутність надійної західної підтримки створила простір/необхідність для експериментів. Дрони FPV, оснащені гранатами, спеціальні установки радіоелектронної боротьби, ракета «Нептун», перепрофільована для ударів на великі відстані, — усе це виникло з терміновості, а не з надлишку. 

У цей день традиційно влаштовуються конференції, семінари, виставки та презентації новітніх винаходів. Також відбувається нагородження найкращих винахідників та раціоналізаторів за їхній внесок у розвиток національної науки та техніки. Це свято є важливим стимулом для молодих фахівців, які прагнуть зробити свій внесок у прогрес та інновації. День винахідника і раціоналізатора підкреслює важливість інтелектуальної праці та інноваційного потенціалу. Винахідники та раціоналізатори є рушійною силою змін, які покращують життя та сприяють розвитку суспільства. Їхня діяльність має значний вплив на майбутнє економіки, науки та технологій України.

День авіації України

                              Остання субота серпня — День авіації України

Щорічно останньої суботи серпня відзначається День авіації України. У цей день вітають військових та цивільних пілотів, працівників авіатранспорту та індустрії.

У 2025 році День авіації України припадає на 30 серпня.

                                  Історія заснування Дня авіації України

Засноване свято було 16 серпня 1993 р. за наказом президента Кравчука. Вітають цього дня усіх підкорювачів небесних просторів, бажаючи їм легких приземлень та повітряного настрою.

Повітряний рух нашої країни охоплює п’ять районів – близько 730 тис. км2. У державі нараховується велика кількість аеропортів, літакобудівних підприємств, авіашкіл, училищ, університетів. Також є Міжнародний центр підготовки. В Україні створена об’єднана цивільно-військова система організації повітряного руху, є морські авіаційні бригади й ескадрилья, морська гелікоптерна ескадрилья.

                                      Цікаві факти до Дня авіації України

   • Нормами встановлено граничний час безперервного перебування пілота за штурвалом – 16 годин.
   • Пілоти та стюардеси зазвичай у політ взувають взуття на розмір більше.
   • Літаки спроектовано так, що удар блискавки не виводить їх із ладу.
   • Найбільший у світі літак – це Ан-225 («Мрія»). Створений у Київському конструкторському бюро у кінці 80-х років. “Мрію” було знищено 27 лютого 2022 року під час повітряної атаки російських військ на аеропорт Гостомель.

Україна відома на весь світ такими видатними постатями авіаційної галузі:

   • Олександр Можайський – конструктор одного з перших літаків, що піднявся у повітря;
   • Микола Кибальчич – засновник теорії ракетобудування;
   • Олександр Засядько – творець бойових ракет;
   • Ігор Сікорський – всесвітньо відомий авіаконструктор, творець гелікоптерів, у автор перших у світі  багатомоторних літаків та гелікоптерів;
   • Дмитро Григорович – авіаконструктор, творець першого гідроплану;
   • Костянтин Арцеулов і Володимир Дибовський – першими навчилися виводити літаки з вільного падіння штопором;
   • Євграф Крутень – пілот, заклав підвалини тактики винищувальної авіації, на яких базуються сучасні прийоми повітряного бою.

У 1946 році заснували державне підприємство “Антонов”. Найбільшим його досягненням став славнозвісний літак Ан-225 “Мрія”. Це ,був найважчий у світі літак із максимальною злітною масою 640 тонн. Цей літак є гордістю українців.

Він встановив понад 240 рекордів, серед них за швидкістю, висотою, вантажністю, розмірами та іншими характеристиками. Останній політ “Мрії” відбувся 5 лютого 2022 року – вилетів із Данії до рідного аеропорту “Гостомель”, що під Києвом. Тут мав  відбутися капітальний ремонт…

Авіація Повітряних Сил, яка, за зухвалими балачками кремля та роспропаганди, нібито була знищена в перші хвилини вторгнення, насправді була майстерно виведена з-під удару й вже на світанку зловісного дня 24 лютого почала нищити російських загарбників у небі та з неба на землі. Пів року по тому українські військові льотчики продовжують мінусувати російські літаки та вертольоти, безпілотні літальні апарати та крилаті ракети, склади з боєприпасами і пальним та командні пункти ворога, скупчення живої сили та колони рашистської військової техніки. Знищують, розвінчуючи міф про «другу армію світу» та її непереможність.

Ми пам’ятаємо кожного загиблого авіатора та у скорботі схиляємо голови перед їхньою пам’яттю. Пам’ятаємо та щодня відплачуємо ворогу за їхню загибель.
Військова авіація України так і не дала ворогу завоювати панування у повітрі та щодня знищує його, наближаючи нашу перемогу.

А ще в нас є мрія. Знищивши в Гостомелі найбільший та найпотужніший літак Ан-225 «Мрія», ворог не зміг знищити мрію українського народу. Україна завжди була, є і буде потужною авіаційною державою. І, як запевнив Президент – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України, − «Мрію» обов’язково буде відновлено. І мрія українців про небо, про космос, про мир у всьому світі буде втілюватися у життя й надалі кожним із нас і прийдешніми поколіннями українців.

 

Про що розповідає календар

                                             18 серпня —  День відкриття гелію

                                                      Що це за подія?

Гелієм наповнені повітряні кульки, які можуть літати, а також він дивним чином впливає на людський голос. Цими фактами бмежуються знання про гелій переважної більшості людей насправді це дуже цікавий хімічний елемент, який має набагато важливіше значення. Він займає друге місце після водню за розповсюдженням у Всесвіті — 24% космічної маси складається саме з гелію. Відкриття гелію сталося в середині XIX століття, і відтоді він знайшов застосування в промисловості, авіації, електроніці,  медицині та інших сферах людської діяльності. Щоб підкреслити важливість цього хімічного елементу в нашому житті, існує щорічне свято — День відкриття гелію, який відзначається 18 серпня.

                              Як виникла ідея відзначати День відкриття гелію?

XIX століття стало переломним для спостерігачів за небесними тілами — астрономів. Вони отримали новий інструмент під назвою спектроскоп, який працював як потужна призма, розсіюючи світло на хвилі, довжину яких можна було виміряти.
Першу модель спекроскопа створив  німецький фізик – винахідник Йозеф Фраунгофер. При цьому він виявив незрозумілі темні лінії, якими переривалися інші кольори спектру.

                                                      Таємничі лінії

Лише кілька десятиліть потому таємницю темних ліній було розкрито іншими дослідниками, Густавом Кірхгофом та Робертом Бунзеном. Вони виявили, що темні лінії Фраунгофера являють собою явище поглинання частини світла парами різних газів, з яких складається зовнішня оболонка Сонця. Таким чином, кожен хімічний елемент має свій унікальний спектр, ніби відбиток пальця у людини. Завдяки цьому висновку, аналізуючи спектри випромінення окремих елементів у лабораторії, а потім направляючи свої спектроскопи на зірки, вчені змогли визначати їхній хімічний склад.
Французький астроном П’єр Жюль Жансен захопився цією новою формою аналізу світла. Він подорожував по Європі та Азії в пошуках оптимальних місць спостереження за нічним небом. Крім того, Жансен досліджував затемнення, тому в лютому 1867 року відвідав Італію, а потім поїхав до Індії, в місто Гунтур, де можна було спостерігати повне сонячне затемнення, яке мало відбутися 18 серпня 1868 року.
Тож у день затемнення, озброївшись спектроскопом, Жансен побачив дещо незвичайне — яскраво- жовту лінію, довжина хвиль якої не відповідала жодному відомому елементу. Спектр був близьким до натрію, але дослідник зрозумів, що це новий елемент, досі не знаний на Землі. Про новину він повідомив Академію наук Франції, але приблизно в той самий час Академія отримала подібне повідомлення від британського астронома Джозефа Нормана Лок’єра.
Оскільки робота обох дослідників проходила паралельно, їм було запропоновано компроміс —   розділити авторство відкриття на двох. Жансен і Лок’єр погодилися, а згодом навіть стали близькими друзями. Оскільки загадкове жовте світло з довжиною хвилі 587,49 нанометра видавав елемент, виявлений на Сонці, його вирішили назвати гелієм — на честь грецького бога Сонця – Геліоса.

                                                Гелій та наукова спільнота

Ставлення наукової спільноти до цього відкриття було неоднозначним — багато вчених висловлювали скептицизм щодо існування в космосі елементу, якого немає на нашій планеті. Проте в 1882 році гелій було виявлено й на Землі — італійський фізик Луїджі Пальмієрі зафіксував жовту спектральну лінію, досліджуючи газ, виділений із лави Везувію. Після 1895 року, коли британським хіміком Уільямом Ремзі було проведено експеримент з ураномістким мінералом і отримано газ, частиною якого був гелій, всі сумніви зникли — елемент було остаточно ідентифіковано. В 1903 році Уільям Ремзі та хімік Фредерік Содді встановили природу походження гелію як продукту радіоактивного розпаду, а з 1905 року стало відомо, що гелій у різній концентрації може міститися в природному газі.
З того часу науковці детально вивчили гелій і включили його до групи з шести хімічних елементів, які мають назву «благородні гази». Крім гелію, ця група складається з неона, аргона, криптона, ксенона і радона. Вони характеризуються схожими властивостями, зокрема, інертністю, тобто малою ймовірністю участі в хімічних реакціях. Це відбувається через те, що зовнішня оболонка їхніх атомів повністю заповнена електронами. Гелій є другим найменш реактивним елементом
після неона.
                                                      Гелій – помічник

Найбільша концентрація гелію — у зірках, де він утворюється з водню шляхом ядерного синтезу. В атмосфері Землі гелій присутній в межах 5 частин на 1 мільйон, тобто 0,0005%. Цей елемент не може накопичуватися в земній атмосфері у значній кількості, бо гравітації нашої планети недостатньо, щоб утримувати його, і гелій швидко залишає Землю, відлітаючи в космос. Різна кількість гелію міститься в радіоактивних мінералах, метеоритному залізі та природному газі.
Спершу ніхто не думав, що гелій матиме хоч якесь практичне застосування, та під час Першої світової війни його стали використовувати для дирижаблів, адже цей газ легший за повітря в сім разів, не горить і не вступає в хімічні реакції з іншими речовинами, тому ідеально підходить для подібних літальних апаратів.
Також гелій виявився корисним у перших польотах на Місяць — його додавали в резервуари з киснем та паливом для ракет-носіїв «Сатурн-5», які доставили астронавтів «Аполлона» в космос, а також для Місячного модуля, з якого люди зійшли на поверхню супутника Землі.  В сучасному світі гелій є незамінною складовою багатьох високих технологій та важливим технічним газом, а рівень його використання є одним з показників технологічного розвитку будь-якої держави

                               21 серпня — День піклування про себе в інтернеті

День піклування про себе в інтернеті (Internet Self-Care Day) відзначають 21 серпня. Ця подія присвячена поширенню обізнаності про ризики для користувачів в інтернеті та про правила безпеки користування інтернетом. Цей день закликає нас зупинитися, довести до ладу свої цифрові звички та використовувати Інтернет таким чином, щоб він насправді підтримував наш добробут, а не виснажував його. Й мова йде саме про безпеку ментального здоровʼя.
Походження свята достеменно не відоме, але відзначення цього дня набирає обертів завдяки онлайн-спільнотам та рихильникам здорового способу життя, які позиціонують його як м’яке перезавантаження того, як ми використовуємо Інтернет щодня. Статті, що заохочують до свідомих звичок та невеликих «цифрових налагоджень», допомогли поширити цю ідею за межі вузьких кіл.

Деякі календарі відстежують походження свята до 2017 року і приписують заслугу в просуванні цієї концепції додатка для здоров’я Aloe Bud, що відповідає духу простих, підтримуючих підштовхувань до більш здорових онлайн-звичок.

                         Головне послання свята День піклування про себе в інтернеті:
• будьте уважними, встановлюйте межі та змусьте свої стрічки працювати на вас.

                                7 кроків для піклування про себе в інтернеті

    • Проведіть на. кілька хвилин прибирання у стрічці новин, а саме відпишіться від трьох акаунтів, які викликають стрес, і підпишіться на один, який підіймає вам настрій.
    • Вимкніть шум – вимкніть непотрібні push-сповіщення на 24 години та додайте один щоденний блок «Фокус/Не турбувати».
    • Встановіть м’які обмеження для додатків – обмежте час використання соціальних додатків до 30–45 хвилин і приберіть їх з головного екрану.
    • Дотримуйтесь інформаційної дієти – відпишіться від п’яти небажаних електронних листів і додайте в закладки два високоякісних джерела, які ви насправді читаєте.
    • Захистіть свій простір – перегляньте налаштування конфіденційності, скасуйте невикористані дозволи додатків і увімкніть двофакторну автентифікацію.
    • Замініть прокручування стрічок на щось корисне: влаштуйте один обід без телефону і заплануйте 15 хвилин щодня для читання або навчання, фізкультури.
    • Заряджайте телефон поза спальнею і встановіть вікно «без прокручування» перед сном.

                                      23 серпня — День дослідників інтернету

День дослідників інтернету (Internaut Day) відзначають 23 серпня, відзначаючи річницю створення Всесвітньої павутини. Термін “Інтернаут” – це гібрид з слів “Інтернет” і “астронавт”, що означає дослідників величезного цифрового всесвіту, який постійно розширюється. Цей день присвячений користувачам Інтернету, визнаючи їхню роль у формуванні цифрового світу, який ми знаємо сьогодні.
    Всесвітня павутина була розроблена британським вченим-комп’ютерником сером Тімом Бернерсом-Лі в 1989 році під час роботи в ЦЕРНі, Європейському фізичному дослідницькому центрі.
    Однак лише 23 серпня 1991 року мережа була відкрита для громадськості, що дозволило людям, які не належать до наукової спільноти, отримати доступ до неї і зробити свій внесок у її розвиток.
Ця знаменна подія перетворила Інтернет з вузькоспеціалізованої технології, якою користувалися переважно науковці та викладачі, на глобальний інструмент комунікації.
Ця подія – це святкування цього трансформаційного моменту і подальшої цифрової революції, яку він спричинив.
Чи замислювались ви про те, як інтернет змінив наше життя – від того, як ми працюємо, навчаємось і спілкуємось, до того, як ми робимо покупки, розважаємось і отримуємо доступ до інформації. Це також день для роздумів про майбутнє інтернету і нашу роль у його формуванні.

Свята червня

                                                     
                                  25 червня —  День кольорового телебачення

Кожен рік 25 червня відзначається День кольорового телебачення (Color TV Day). З’явилася ця технологія у 1951 році в Америці та назавжди змінила майбутнє телемовлення.

                                           Історія кольорового телебачення

Вперше у кольорах для американських глядачів показали розважальну програму, у якій брав участь Ед Салліван та інші артисти, які потім стали всесвітньовідомими. Ця трансляція була доступна лише власникам кольорових телевізорів, але вона стала першим кроком до великих змін.

Шлях кольорового телебачення тільки почався у 1951 році та простягнувся ще на багато років вперед. Він відзначається багатьма перемогами, але були й проблеми. Так, у 1970 році, коли в Ізраїлі з’явилися кольорові телевізори, влада визнала їх необґрунтованою розкішшю, яка викликає соціальне розшарування суспільства. Телеканалам були дані вказівки продовжувати чорно-білі трансляції, а з закордонних фільмів та програм вилучати кольорові складові.

                                        Переваги кольорового телебачення

Тільки через десятки років кольорове телебачення стало повсякденною складовою життя, а ще пізніше вчені довели, що кольоровий телевізор менш шкідливий, ніж його чорно-білий попередник. Різні кольори роблять сприйняття зображення більш легким та позбавляють очні м’язи частини навантаження.

                                    26 червня — День народження зубної щітки

Вперше масовий випуск зубних щіток організував англієць Вільям Едіс 26 червня 1780 року. Тому ця дата тепер знаменує День народження зубної щітки.

                                            Історія народження зубної щітки

Але цей нескладний засіб гігієни був винайдений набагато раніше. Перші згадки про зубну щітку було знайдено в історії країн Стародавнього Сходу. Вони мали вигляд палички, виготовленої з дерев, які містять ефірну олію, з одного боку загострені, а з іншого – розмочені. Через деякий час китайці додумалися прикріпити до бамбукової палички щетину сибірської свині.

У Європі зубна щітка стала популярною в середині XVII ст. У 1840 році Франція та Німеччина почали випускати засоби для чищення зубів, форма яких була більш схожа на сучасну.

Мікробіолог із Франції Луї Пастер висловив думку, що більшість зубних хвороб викликають мікроби, які розмножуються на вологій натуральній щетині. Коли у 1938 році було винайдено нейлон, натуральне волокно у пристрої було замінене на синтетичне.

                                        Цікаві факти про зубну щітку

   • 1959 рік запам’ятався появою у Швейцарії першої електричної зубної щітки.
   • У Німеччині споруджено пам’ятник засобу гігієни, висота якого сягає 6 м.
   • Результати голосування американців щодо винаходів, без яких не змогли б вони прожити, довели, що пристрій для чищення зубів посів почесне перше місце.

                          27 червня — Всесвітній день працівників промисловості

Всесвітній день працівників промисловості (Industrial Workers of the World Day) є щорічним святкуванням, яке проводиться 27 червня на честь досягнень і боротьби промислових робітників світу.

Всесвітній день працівників промисловості було засновано в Чикаго в 1905 році і є профспілкою, яка виступає за права працівників і соціальну справедливість. Цей знаменний день є нагадуванням про боротьбу за справедливі умови праці, солідарність між працівниками та рівність на робочому місці.

У цей день організовуються різноманітні заходи для підвищення обізнаності про проблеми праці та відзначення внеску промислових робітників у всьому світі. Це можливість для людей з усіх верств суспільства зібратися разом і продемонструвати підтримку прав працівників, визнаючи при цьому історію трудового активізму, яку часто забувають.

Оскільки ми щороку відзначаємо Всесвітній день працівників промисловості, він нагадує про те, що колективні дії та єдність можуть призвести до значущих змін у суспільстві. Він спонукає людей задуматися про цінність справедливого ставлення, поваги до трудових прав і справедливих умов праці для всіх. Цей день не про вшанування минулих досягнень, він також спонукає нас прагнути до майбутнього, де до кожного працівника ставляться гідно, з повагою та забезпечуючи справедливу винагороду за працю.

                                  27 червня — День народження банкомата

Днем народження банкомата вважається 27 червня. У цей день у 1967 році перший автомат з видачі готівки було встановлено в британському банку. Його вартість становила 18000 доларів, що на той час вважалося астрономічною сумою.

                                            Історія винаходу банкомату

Винахідником банкомату став Джон Шеперд-Беррон, який працював управителем компанії «Де Ла Рю». Його мрією було створити такий пристрій, за допомогою якого можна отримувати готівку в будь-якій точці світу. Осяяння прийшло до Джона, коли він користувався апаратом з шоколадками. Винахідник зрозумів, що замість цукерок у машину можливо помістити гроші, і кожна людина зможе отримати готівку у той час, коли відділення банку буде зачинено.

                                                  Перший клієнт

Першим клієнтом, якому пощастило скористуватися послугами банкомату, став відомий британський комік Рег Варні.

                                               Еволюція банкоматів

За 50 років банкомати суттєво змінилися. Сучасні апарати захищені від проникнення вологи та можуть протистояти 22-тонному удару. А при спробі шахраїв зламати пристрій з метою пограбування усі банкноти миттєво будуть залиті фарбою.

                            27 червня — День мікро-, малих і середніх підприємств

27 червня за ініціативою Генеральної Асамблеї ООН визначено як День мікро-, малих і середніх підприємств (Micro-, Small and Medium-sized Enterprises Day). Відзначають свято щорічно починаючи з 2017 року. В цей день ООН пропонує усім державам-членам, громадянському суспільству, міжнародним та регіональним організаціям святкувати цей день з метою підвищення рівня поінформованості громадськості про внесок малого бізнесу в забезпечення стійкого розвитку.  День мікро малих і середніх підприємств

                                 Мета Дня мікро-, малих і середніх підприємств

Основною метою святкування є підкреслення важливої ролі мікро-, малих і середніх підприємств в економічному розвитку будь-яких країн. Визнаючи цей факт та важливість принципів відповідального підприємництва, ООН закликає держави заохочувати підприємців, які «виводять з тіні» свій бізнес та офіційно його реєструють. Пропонується забезпечувати їм доступ до інвестиційних проектів та кредитування на пільгових умовах. Важливим є розвиток міжнародної співпраці між мікро-, малими і середніми підприємствами різних країн.

    Згідно з даними Міжнародної агенції по малим підприємствам, до категорії мікро-, малих і середніх підприємств належать близько 90% усіх підприємств, у яких зайнято 70% усього працездатного населення. На них припадає близько 50% світового ВВП. Саме тому в більшості країн підтримка малого бізнесу є першочерговою задачею економічного розвитку.

                                 Міжнародний день соціального бізнесу

28 червня – Міжнародний день соціального бізнесу (Social Business Day). Метою його проведення стало привернення уваги представників влади та інших людей до проблем, що досі залишаються у суспільстві. Соціальне підприємництво ведуть організації, діяльність яких спрямована на створення справедливих взаємовідносин у суспільстві, тобто такі, що змінюють наш світ на краще: організація харчування безхатьків, обмін книжками/одягом тощо, виготовлення екологічної енергії з відходів, створення робочих місць.

Зазвичай подія проходить два дні. У 2024 році Міжнародний день соціального бізнесу відбуватиметься 27-28 червня.

                              Міжнародний день соціального бізнесу в історії

Ця дата приурочена до дня народження Мохаммада Юнуса, який став засновником мікрофінансування та мікрокредитування, а у 2006 році був нагороджений Нобелівською премією миру за вагомий внесок в економічний та соціальний розвиток суспільства.

Перше святкування відбулося у 2010 році в місті Дакка (Бангладеш) у готелі Sonargaon. Крім обговорення проблем, було проведено виставку, на якій були запропоновані продукти соціальних підприємств.

Головною подією форуму стала презентація логотипу соціального бізнесу, розробленого Мохаммадом Юнусом та його книжки про розвиток галузі. 

                            Важливість Міжнародного дня соціального бізнесу

Завдяки привертанню уваги до цієї галузі сучасні офіційно зареєстровані соціальні підприємства мають можливість розраховувати на пріоритетну державну підтримку.