7 січня — День програміста

        

  Офіційне встановлення Дня програміста 7 січня — це заява для всього світу, що Україна будує власну технологічну культуру. Це визнання того, що «люди коду» є стратегічним ресурсом держави.

Сьогодні бути програмістом в Україні — це означає бути частиною великого механізму, що наближає перемогу та будує майбутнє, де технології служать людині та її безпеці.

Професійне свято програмістів Міжнародний день програмістів (International Programmers Day) відзначають 7 січня щорічно. В міжнародному просторі — це неофіційна подія календаря. Це свято пов’язане з надзвичайно важливою на сьогодні професією. Люди, що займаються програмуванням, суттєво полегшують наше життя, даючи команди автоматизованим машинам.
  
Ми живемо в епоху, де рядки коду керують літаками, рятують життя в операційних та з’єднують людей через океани. Програмісти — це сучасні алхіміки, які перетворюють абстрактні ідеї на працюючи алгоритми. Проте історія їхнього професійного свята настільки ж заплутана та цікава, як і пошук «бага» у складному проєкті.

                          Походження свята Міжнародний день програмістів

Дата 7 січня вважається днем міжнародного святкування, який виник як громадська ініціатива. Ця дата виникла у 2007 році як глобальна інтернет-ініціатива. Вона не була прив’язана до законодавства жодної країни, а слугувала символом єднання світової ІТ-спільноти.

Довгий час воно залишалося неформальним («днем з інтернету»), поки Україна не стала першою державою, що визнала його офіційно. Відтепер День програміста в Україні будуть відзначати офіційно 7 січня. 24 грудня 2025 року сталася історична подія — Кабінет Міністрів України погодив Указ Президента, згідно з яким 7 січня стає офіційним державним Днем програміста. Чекаємо підписання.

Свято Міжнародний день програмістів було започатковане у 2007 році через інтернет-ініціативу (зокрема через сайт programmersday.info). Воно не було прив’язане до жодної конкретної країни, а створювалося як глобальний день для англомовної ІТ-спільноти.

Логіка дати — існує кілька версій, чому саме 7 січня. Одна з найпопулярніших вказує на двійкову логіку: число 11111111 (максимальне значення восьмибітного числа) можна розбити на 1111111 та 1, що інтерпретується як 7 та 1 (сьоме число першого місяця). Також цей день символічно позначає «завершення» святкового періоду і початок робочого року для багатьох розробників.

                                                    Хто такі програмісти?

Зазвичай такі слова як «комп’ютер» та «програміст» асоціюються у нас із звичайним персональним комп’ютером або ноутбуком. Однак це не зовсім відповідає реальності. Всі складні електронні прилади, від маленького пульта управління до масивного промислового верстата мають влаштований комп’ютер, який потребує налаштування, програмування та відповідного обслуговування. Цей день ми маємо змогу вшанувати всіх програмістів та комп’ютерників, що роблять наше життя легшим та цікавішим через нові технологічні розробки.

В наші дні комп’ютерник не тільки поширена, але досить популярна професія. Спеціалісти, які займаються програмуванням, а також настройкою та ремонтом комп’ютерної техніки, потрібні всюди.

Саме 7 січня стали вперше відзначати Міжнародний день програміста. Можна зустріти й інший варіант дати – День комп’ютерника і програміста, що відзначають на 256 день року, адже саме таке число відповідає максимальній кількості чисел, які можна виразити за допомогою 1 байта. Але IT-спільнота України  відмовилась від його святкування через те, що воно мало російське коріння і основним святом став саме Міжнародний день програмістів 7 січня.

                                   Цікаві факти про програмування

    • Першим програмістом була жінка — Ада Лавлейс. У 1843 році вона написала алгоритм для обчислювальної машини Чарльза Беббіджа, хоча самої машини на той час ще навіть не існувало.
    •Термін bug (комаха) з’явився буквально. У 1947 році вчені Гарвардського університету знайшли мотиля, який застряг у реле комп’ютера Mark II і спричинив збій. Комаху вклеїли в технічний щоденник із приміткою: «Перший випадок знайденого бага».
   • Сучасний автомобіль преміумкласу містить понад 100 мільйонів рядків коду. Це більше, ніж у програмному забезпеченні винищувача F-35.

                                                 Перший комп’ютер

Цікаво, що перший комп’ютер у світі з’явився в 1946 році в армії США. Його сконструювали американські вчені, щоб обчислювати балістичні таблиці, дуже важливі в авіаційних та артилерійських військах. Перший комп’ютер мав також свою назву – Енік. В ньому було запроваджено двійкову систему і він дозволяв здійснювати досить складні розрахунки. Пристрій ефективно працював аж 9 років. Потім його розібрали як морально застарілий.

В наші дні, коли фах комп’ютерника став досить популярним, а спеціальність має велику градацію від простих користувачів до програмістів високого рівня, було запроваджено свято, яке швидко стало відомим серед широкого кола користувачів і фахівців. 

                                       Цікаві факти про комп’ютери

   • У 1982 році редактори та читачі журналу «Time» проголосили ЕОМ (електронну обчислювальну машину) «людиною року».
   • Крім Дня комп’ютерника та програміста у фахівців IT-сфери існує ще декілька неофіційних свят. Це День системного адміністратора, що святкується в останню липневу п’ятницю, День тестувальника, який припадає на 9 вересня.
   • У період з 1985 по 2000 роки в Сполучених Штатах Америки спостерігався справжній бум продаж комп’ютерної техніки. Тоді ПК, розходилися як «гарячі пиріжки» і продавалися краще, ніж автомобілі.
   • Знак @ українською мовою називається «собачка», на інших мовах  це «мавпа» чи «равлик».
   • У 1998 році на смерть було засуджено 2-х китайських хакерів, що вкрали 31 000 доларів, зламавши систему захисту банку.
  • Вага першого у світі комп’ютера сягала понад 27 тонн, агрегат займав місце на довжині 16 000 метрів.

                             Як відзначати Міжнародний день програмістів?

Особливих традицій святкування цього дня не існує. Зазвичай компанії, робота яких пов’язана з програмуванням та комп’ютерною технікою, збирають своїх працівників на святкові заходи, влаштовують гучні корпоративи.

Деякі компанії проводять для своїх працівників семінари, конференції, симпозіуми за участю провідних фахівців галузі. На таких заходах представляються нові підходи, технології, методи тощо. Мета таких заходів спонукати комп’ютерників та програмістів на відкриття нових ідей.

Комп’ютерників може зацікавити британський серіал з однойменною назвою «Комп’ютерники», що виходив на екрани в період з 2006-го по 2013-го роки. В ньому йдеться про пригоди працівників служби підтримки IT.

                               ІТ-сектор як цифровий щит України

День програміста в Україні — це не лише про написання коду. Це свято людей, які змінили сприйняття держави громадянами.

    Держава в смартфоні — завдяки українським розробникам Україна стала світовим лідером у цифровізації державних послуг. «Дія» стала брендом, який експортується в інші країни.
    DefenseTech та Brave1 — сьогодні українські програмісти створюють алгоритми для розпізнавання цілей, керування дронами та захисту критичної інфраструктури від кібератак.
    Економічний фронт — навіть у найважчі часи ІТ-галузь залишається однією з небагатьох, що забезпечує стабільний приплив валюти в країну та підтримує економіку.

                               Як святкують День програміста в Україні?

Традиції свята в Україні мають свій особливий колорит:

   —  Благодійність замість гучних вечірок
    Останніми роками головною традицією став «Донат замість вітання». Компанії та окремі розробники влаштовують збори на дрони, РЕБ або протезування для поранених колег.

   — Технологічні марафони
    На 7 січня (або напередодні) часто призначають хакатони, де за 24-48 годин створюються рішення для волонтерських потреб.

    — Освітні ініціативи
    Провідні ІТ-школи та університети проводять дні відкритих дверей, популяризуючи професію серед молоді.

                               Вибираємо подарунок для програміста

  —  Техніка. В першу чергу людину, діяльність якої пов’язана з комп’ютерами, можуть зацікавити предмети, що відносяться до її професії. Це може бути клавіатура, гарнітура, якась деталь до ПК чи ноутбука, наприклад хороша відеокарта чи материнська плата. Проте до вибору таких подарунків треба підходити з особливою ретельністю, адже комп’ютерна деталь має підходити до всієї зборки комп’ютера. Тому напередодні варто дізнатися, яким комп’ютером користується винуватець свята. Також у виборі технічних подарунків варто скористатися допомогою людини, що розуміється на комп’ютерній техніці.
  —  Гумористичні презенти. Сьогодні у міжнародній павутині представлено безліч подарунків, пов’язаних з темою комп’ютерів, що виконані у гумористичному підтексті. Це може бути чашка з цікавим надписом чи будь-який потрібний предмет у формі клавіатури, мишки тощо.
  —  Особисті подарунки. Підбираючи подарунок для комп’ютерника спробуйте абстрагуватися від його професійної діяльності та подарувати щось цінне для його особистості. Наприклад, жінці програмісту можна презентувати дамську сумку, а чоловікові – стильну краватку.
 —   Комфорт для роботи. До цієї категорії належать подарунки, які додадуть комфорту на робочому місці. Адже комп’ютернику та програмістові доводиться довго сидіти, не змінюючи положення тіла. Це має поганий вплив на здоров’я. Це може бути подушка під шию, хороше робоче крісло, масажер для ніг тощо.

                                        

Нові надходження

 

005
Д 40
Джейлан Ю. За мить до катастрофи. План дій як ключ до виживання / Юлія Джейлан. – Київ : Probooks, 2025. – 185, [1] c. : іл.

Юлія Джейлан має понад 20 років досвіду в галузі міжнародної цивільної авіації. На різних етапах професійного шляху працювала у складі екіпажу та команди наземного обслуговування, займалася роботою з пасажирами та вантажами, контролем фінансових взаєморозрахунків,
 впровадженням міжнародних  авіаційних стандартів та інтеграцією локальних спеціалістів у світове професійне середовище.
Книга «За мить до катастрофи. План дій як ключ до виживання» – це результат багаторічного досвіду, здобутого в умовах стрімкого розвитку ринку авіаційних перевезень і системних криз. У ній представлено практичні стратегії планування, адаптації та управління ризиками, які допоможуть читачам знайти точку опори навіть у контексті найскладніших обставин.

663.2
К 47
Кларк О. Келих вина / Оз Кларк ; пер. з англ. Ксенії Сокульської ; за ред. Романа Трифонова. – Харків : Жорж, 2024. – 218, [1] c.

Провідний винний експерт Оз Кларк, як завжди , легко і з гумором говорить із читачами про найважливіші тонкощі вибору вина, а головне – про вміння по-справжньому насолоджуватися цим унікальним напоєм.
Крок за кроком, з кожним розділом цієї книжки ви відкриватимете для себе світ вина з усіма його принадами. Почніть з основ  (які бувають сорти винограду й стилі, у чому їх особливості і як орієнтуватися на мапі виноробних країн світу), тоді попрактикуйтеся (як правильно читати етикетку, де краще купувати вино, у що наливати і з якою їжею поєднувати) і нарешті – відчуйте себе справжнім фахівцем, засвоївши кілька простих правил дегустації та професійну лексику винолюба.

336.7
П 37
Пластун О. Л. Антитрейдинг: чому ви, ймовірно, ніколи не заробите свій омріяний мільйон трейдингом / Олексій Пластун. – Харків : Фабула, 2025. – 267 с. : іл., табл.

Що таке трейдинг і як він працює? У чому проблема фундаментального аналізу? Що таке технічний аналіз і чому він не працює? Хто і як наживається на трейдерах? Що таке когнітивні пастки? Чому торгові роботи не є панацеєю? Чому вам не допоможуть інвестиційні гуру й аналітики? Відповіді на ці та інші запитання дає доктор історичних наук, професор Олексій Пластун.
Ця книжка є противагою тим 20 тоннам різноманітних видань із трейдингу, які намагаються переконати, що торгувати легко і заробити мільйон може фактично будь-хто. Ви дізнаєтеся про інфошахрайство та міфи в біржовій торгівлі, джерела їхнього походження та способи поширення, а ще про те, що із цього приводу думає наука.

677
П 63
Пострел В. Тканина цивілізації. Як текстиль створив світ / Вірджинія Пострел ; [пер. з англ. О. Тільна]. – Харків : Фабула, 2024. – 301, [1] с. : іл.

Історія людства – це історія текстилю, адже саме він, без перебільшення, створив наш світ. Потреба в тканинах стала рушієм технологій, підприємництва, політики та культури. Текстильний бізнес розповсюдив алфавіт, арифметику та подвійну бухгалтерію, стимулював хімічні дослідження, навчив людей мислити в парадигмі двійкового коду, дав початок фінансовим установам, сприяв работоргівлі, фінансував Відродження та імперію Великих Моголів...
Вірджинія Пострел синтезує новаторські дослідження з археології, економіки та інших наук, аби розкрити цю дивовижну історію; від ассирійських торговців тканинами, давньокитайських шовківників, мінойців, які експортували до Єгипту вовну, пофарбовану дорогоцінною пурпуровою фарбою, і римлян, одягнених у дорогий китайський шовк, до сучасних виробників тканин і науковців, які створюють новітні волокна з незвичайними властивостями.

 

658.8
С 96
Сьюелл К. Клієнти на все життя. Як перетворити разового покупця на постійного клієнта / Карл Сьюелл і Пол Браун ; з англ. пер. Мар'яна Пирч. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2025. – 262, [1] с.

Якщо ви ніколи не запитуєте своїх клієнтів, чого ще вони бажають, то як ви збираєтеся їм це дати? Ця одна з десяти заповідей обслуговування клієнтів від Карла Сьюелла роками допомагала йому вдосконалити стандарти для дилерського автомобільного сервісу і помножити величезні статки.  У своїй книжці він дає провокаційні поради для лідерів – від тонкощів вибору тону та реалізації свого бачення до етики й святкування успіхів колег. Ці історії справді обнадійливі й демонструють, які можливості та вигоди приносить бездоганне обслуговування клієнтів.
У світі, де якісний сервіс – вимога клієнтів, треба вчитися, дивувати і робити більше, ніж обіцяли. Тож ця книжка – повноцінна теорія управління та обслуговування клієнтів, і зацікавить усіх, хто працює в бізнесі. 

005.2
Т 32
Темплар Р. Правила менеджменту. Повне зведення правил успіху в управлінні  / Річард Темплар ; [пер. з англ. К. Козачук]. – Київ : КМ–БУКС, 2025. – 263 с.

Ці правила являють собою провідні принципи, завдяки яким ви зможете надихнути вашу команду й досягти бажаних результатів. Вони допоможуть вам казати правильні речі, робити правильні вчинки, інтуїтивно відчувати, як діяти в будь-якій ситуації. Цю книгу мусить прочитати кожен менеджер. Якщо ви хочете зробити свою роботу успішною, стати директором компанії, започаткувати свою справу, то книга Річарда Темплара – для вас.

005.3
Ф 15
Фаделл Т. Будуйте : нетип. посіб. для створення значущих речей / Тоні Фаделл ; з англ. пер. Ксенислава Крапка. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2024. – 471 с.

«Будуйте» — енциклопедія корисних знань для людей із креативним мисленням, які прагнуть створювати інноваційні та значущі продукти. Тоні Фаделл, знаний американський топ-менеджер і наставник, був частиною команд зі створення відомих брендів, як-от iPod, iPhone, Nest Learning Thermostat і Nest Protect. Захопливо й відверто він розповідає про шлях, яким ішов, аналізуючи вдалі рішення, а також помилки, які скоїв. У цій підбірці інсайтів, інстинктів і мудрості автор дає не готові рішення, а поради із власного досвіду щодо розроблення, запуску, масштабування і навіть продажу бізнесу. Ця книжка допоможе вам зрозуміти, як стати людиною, якою ви хочете бути, і як сформувати команду, що допоможе вам створити щось дивовижне. Буде цікавою для широкого кола читачів.

524
Ф 24
Фармело Г. Всесвіт розмовляє числами. Як сучасна математика пояснює найбільші секрети світобудови / Грем Фармело ; [пер. з англ.: Антон Санченко та Ігор Красіков]. – Київ : КМ–БУКС, 2024. – 294, [1] с.

Новаторське дослідження того, як взаємодія фізики та математики збагатила наше розуміння Всесвіту — обов’язкове читання для тих, хто хоче зрозуміти, як, за словами Стівена Гокінґа, фізики намагаються «пізнати розум Бога».
У пошуках фундаментальних законів Всесвіту фізики розвивають амбітні математичні ідеї. Але чи не працюють вони зараз у галузі «казкової фізики» без спостережень та експерименту, як стверджують їхні недоброзичливці?
У книзі «Всесвіт розмовляє числами» Грем Фармело стверджує, що найвидатніші наукові уми сьогодення працюють за традиціями, які беруть свій початок від Ньютона. Автор запрошує читачів у подорож від епохи Просвітництва через прориви Ейнштейна і Дірака до робіт сучасних фізиків та математиків, які проливають світло на дисципліни один одного — до їхнього взаємного здивування та захоплення. Ці взаємовідносини відповідальні за величезний прогрес у нашому розумінні простору і часу і, як пояснює Фармело, можуть привести до переосмислення реальності, якою ми її знаємо.

День братів Райт

                                         17 грудня – День братів Райт

День братів Райт  відзначається щороку 17 грудня. Це свято вшанування піонерів авіації, день, приурочений до перших успішних польотів Орвілла та Вілбура Райтів на літаку, важчому за повітря, з механічним двигуном, які вони здійснили у 1903 році. Цей день є не лише святкуванням їхнього новаторського досягнення, але й даниною духу новаторства та рішучості, який характеризує авіацію.

                                        Історичне значення Дня братів Райт

17 грудня 1903 року поблизу Кітті Хок, штат Північна Кароліна, брати Райт здійснили перший керований політ на літаку з двигуном, що стало поворотним моментом в історії. Цей день, День братів Райт, був офіційно проголошений президентом США Дуайтом Д. Ейзенхауером у 1959 році і відзначається з того часу.

                                                Хто такі брати Райт? 

   Вілбер і Орвілл Райт – це брати, яким приписують винахід літака. Вони були першими, хто зробив успішний політ на апараті з двигуном важчому за повітря. Сьогодні поїздки, які раніше займали місяці на човні і поїзді, тепер можна зробити на літаку за кілька годин.

Вілбер, народився 16 квітня 1867 біля Ньюкасла в Індіані, а Орвілл — 19 серпня1871 у Дейтоні, штат Огайо. Вони виросли в Індіані і Огайо, кілька разів переїжджаючи разом зі своєю сім’єю. У них було 5 інших братів і сестер.

Хлопчики росли, винаходячи різні речі. Вони зацікавилися польотами, коли їх тато подарував їм іграшковий вертоліт. Вони експериментували зі створенням власних вертольотів, а Орвілл любив створювати повітряних зміїв.

Вони багато років працювали і експериментували з планерами, покращували конструкцію крила і органи управління. Потім їм довелося навчитися робити ефективні пропелери і полегшений двигун для польоту. У цьому першому польоті було багато технологій, ноу-хау і сміливості.

Саме Орвілл зробив знаменитий перший політ. Політ відбувся в Кітті-Хок, Північна Кароліна, 17 грудня 1903 року. Вони вибрали Кітті-Хок, тому що там був пагорб, хороший вітер і піщаний пляж, що допомогло б пом’якшити посадку в разі аварії. Перший політ тривав 12 секунд. Відстань першого польоту (пілотом був Орвілл) – 37 метрів. У той же день вже Вілбер протримався в повітрі 59 секунд і подолав 260 метрів.

Перший літак був зроблений з ялинових планок, його довжина становила 6,4 м, висота – 2,7 м, розмах крил – 12,3 м. Пропелер приводився в рух ланцюговою передачею, подібну з велосипедною.

У наступні два роки брати продовжували вдосконалювати конструкцію аероплана і зробили більше 200 польотів. 22 травня 1906 отримали патент на свій винахід. 1908 вони зробили ряд поїздок по всьому світу, демонструючи можливості своїх літальних апаратів. У 1909 році брати створили компанію «Райт», яка займалася виробництвом літаків і підготовкою пілотів.

                                      (креслення першого літака братів Райт «Флайєр»)

Брати Райт були в першу чергу піонерами в області польоту. Вони виконали велику роботу над аеродинамікою, гвинтами і дизайном крила. До винаходу літака вони управляли друкарнею, а потім – успішним магазином велосипедів.

30 травня 1912 року в Дейтоні помер від черевного тифу Вілбер Райт. Орвілл помер 30 січня 1948 також в Дейтоні. Після його смерті перший моторний літак «Флаєр-1» був переданий в якості експоната в Смітсонівський інститут у Вашингтоні.

                                             Брати Райт: цікаві факти

• З міркувань безпеки батько братів попросив їх не літати разом.

• 19 серпня, день народження Орвілла Райта, також є Національним днем авіації.

•Вони вивчали, як літають птахи, і використовували форму їх крил, щоб допомогти розробити крила для своїх планерів і літаків.

• Необхідні технічні знання брати Райт придбали, працюючи багато років у своєму магазині, де продавали друковані преси, велосипеди, двигуни та інші механізми.

• Обидва брата залишилися холостяками.

• У школі робили повітряних зміїв, яких продавали.

                    

Нашого цвіту по всьму світу

                             Геній з Харківщини, який розгадав таємниці майя

Юрій Кнорозов. Його пам’ятають і надзвичайно шанують у Мексиці й Гватемалі. Він випередив найавторитетніших британських і американських вчених, які були змушені визнати хибність своїх багаторічних наукових пошуків. Проте на Батьківщині майже забули про одного з найбільших геніїв XX століття, який розшифрував писемність давніх майя і в житті якого були дві головні пристрасті – наука і… коти.

                                 Юрій КнорозовЮрій Кнорозов із кішкою Асею.

Юрій Валентинович Кнорозов з’явився на світ 19 листопада 1922 року в селищі Південне під Харковом (нині місто Харківського району Харківської області). Закінчив сім класів залізничної школи № 46 і робітничий факультет при Харківському медичному інституті. 1939 року вступив на історичний факультет Харківського університету.

Коли нацистська Німеччина напала на Радянський Союз, Юрія відправили на будівництво оборонних споруд на Чернігівщині. У вересні 1941 року він опинився в оточенні, але зумів дістатися Південного, де й прожив півтора роки в окупації. В лютому 1943-го, коли радянські війська ненадовго звільнили Південне, Юрій з матір’ю виїхав до Воронезької області, а потім до Москви. У жовтні його зарахували на 2-й курс історичного факультету Московського університету, але вже наступної весни мобілізували. До кінця війни Кнорозов служив телефоністом 158-го артилерійського полку під Москвою. На фронт не потрапив за станом здоров’я – через дистрофію.

Після демобілізації Кнорозов повернувся до навчання на історичному факультеті Московського університету. Досліджував шаманські практики Середньої Азії, брав участь в етнографічних експедиціях, вивчав давньоєгипетську і японську мови. Мешкав у студентському гуртожитку, кожного місяця витрачав стипендію на придбання книг, після чого позичав у друзів і знайомих на їжу. Харчувався майже винятково хлібом і водою, але анітрохи цим не переймався.

Одного разу Кнорозов прочитав статтю німецького вченого Пауля Шелльхаса “Дешифрування писемності майя – нерозв’язна проблема?”. Після цього він полишив дослідження шаманських практик, аби спростувати точку зору Шелльхаса. “Те, що створене одним людським розумом, не може не бути розгадане іншим”, – був певен Кнорозов. Але вступити до аспірантури йому не дали, оскільки під час війни він та його родичі мешкали на окупованій території.

Кнорозов влаштувався молодшим науковим співробітником Державного музею етнографії народів СРСР у Ленінграді. Жити довелося у кімнаті в приміщенні самого музею. Паралельно з музейною роботою, Юрій працював над розшифруванням писемності майя. Для цього він послуговувався двома книгами – “Повідомленням про справи в Юкатані” іспанського єпископа Дієго де Ланди (паризьке видання 1864 року) і “Кодексами майя” (гватемальське видання 1930 року). Обидві книги, за офіційною версію, були вивезені з Німеччини радянськими військовими.

       Сторінки з рукописної книги майя – так званого “Дрезденського кодексу”.

Невеличка довідка: цивілізація майя існувала на території сучасних Мексики, Гватемали, Гондурасу, Белізу і Сальвадору приблизно з XX століття до нашої ери до XVII століття нашої ери. Відома своїми містами, кам’яними храмовими спорудами у формі пірамід, ієрогліфічною писемністю, розробкою календарної системи, успіхами в астрономії, а також кривавими жертвопринесеннями. Знищена іспанськими конкістадорами.

Юрію Кнорозову найбільше стала у пригоді “абетка” майя, записана у XVI столітті Дієго де Ландою (назви іспанських літер, передані знаками майя). Поступово учений дійшов висновку, що кожен знак майя позначає не окремий звук і не ціле слово, а лише склад. Він розробив цілий ієрогліфічний каталог, куди увійшли 540 знаків писемності майя та їхнє тлумачення. Як згадував Кнорозов: “Я виявив, що у майя були і писемність, і армія, і адміністративний апарат, значить – у них була держава! А в Енгельса сказано, що майя досягли лише стану варварства. Спробуй у 1955 році скажи що-небудь проти Енгельса, часи були ще сталінські! Відразу оголосять “контрою” не лише тебе, але й керівника дисертації."

29 березня 1955 року в Інституті етнографії АН СРСР Юрій Кнорозов захищав кандидатську дисертацію на тему “Повідомлення про справи в Юкатані” Дієго де Ланди як історично-етнографічне джерело”. Захист тривав три з половиною хвилини, після обговорення здобувачеві одразу присудили ступінь не кандидата, а доктора історичних наук. Це була наукова сенсація, про яку швидко дізналися закордоном. Провідний британський майяніст Джон Ерік Томпсон назвав метод дешифрування Кнорозова “марксистською диверсією”, ненауковою вигадкою. Багато вчених не могли збагнути, яким чином молодий і нікому не відомий дослідник, який ніколи не бував на Американському континенті, зумів здійснити те, що нікому не вдавалося протягом чотирьох століть. Але поступово саме метод Кнорозова визнали майяністи у цілому світі.

Результати своїх досліджень Юрій Кнорозов, окрім дисертації, виклав у двох монографіях – “Писемність індіанців майя” (1963) та “Ієрогліфічні рукописи майя” (1975). Став лауреатом Державної премії СРСР.
Методи Кнорозова донині використовуються у спробах дешифрування писемності острова Пасхи (ронго-ронго) та долини Інду (Хараппське письмо). Але за межі Радянського Союзу вченого не випускали.

Зарубіжні колеги не розуміли, чому він не відвідує міжнародні наукові конгреси, конференції та симпозіуми, та згодом розібралися в особливостях організації радянської науки і за можливості самі приїжджали до Кнорозова у Ленінград. Багато для популяризації Кнорозова зробила американська вчена Тетяна Проскурякова, яка емігрувала за океан із родиною ще в дитячому віці.

Зміни настали тільки за доби Перебудови. 1990 року на запрошення Президента Гватемали Марко Вінісіо Сересо Аревали вчений нарешті відвідав цю країну і на власні очі побачив руїни стародавніх міст майя. 1992 року поїхав до Мексики, був нагороджений орденом Ацтекського орла. 1997 року з науковою метою відвідав і США.

Відомо, що Кнорозов обожнював котів. Свою кішку Асю він завжди вписував співавторкою власних наукових праць і дуже ображався, коли видавці викреслювали її ім’я з публікації.

До самої смерті Юрій Кнорозов прожив зі своїми котами у ленінградській квартирі, яку отримав після здобуття докторського ступеня. Геніального вченого не стало 30 березня 1999 року. Він похований на Ковальовському кладовищі під Санкт-Петербургом. 23 березня 2012 року в мексиканському Канкуні йому відкрили пам’ятник.

                                    Пам’ятник Юрію Кнорозову в місті Канкун, Мексика.

Інформує календар

                                   27  листопада – День шпильок та голок

День шпильок та голок (Pins and Needles Day), який відзначається щорічно 27 листопада, має подвійне значення. Це день пам’яті історичного пролетарського бродвейського мюзиклу, а також нагадування про поширені фізичні відчуття, відомі як “поколювання”. Це унікальне поєднання культури та обізнаності про здоров’я дає можливість замислитися як над питаннями соціальної справедливості, так і над особистим добробутом. Одним словом, про що ця подія – не просто сказати, давайте розбиратися разом.

                              Історичне значення Дня шпильок та голок

День шпильок та голок бере свій початок з бродвейського мюзиклу 1937 року “Pins and Needles”, який був поставлений Міжнародною жіночою профспілкою працівників швейної промисловості. Вистава була унікальною тим, що в ній грали виключно члени профспілки, які вдень працювали на швейних фабриках, а вночі були акторами. Це був рідкісний приклад мюзиклу, який був не лише розважальним, але й ніс сильне послання про соціальну справедливість, трудові права та антифашизм.

                           Оспівування праці та соціальної справедливості

Мюзикл “Голки та шпильки” став несподіваним хітом, витримавши 1 108 показів. Це була гумористично-сатирична постановка, яка піднімала серйозні питання того часу, включаючи права робітників і зростання фашизму в Європі. Таким чином, День шпильок і голок – це також час для вшанування історії робітничих рухів і триваючої боротьби за справедливі умови праці та соціальну справедливість.
Окрім свого історичного коріння, День шпильок та голок – це ще й можливість підвищити обізнаність про фізичне відчуття парестезії, відоме як “уколи та оніміння”. Це поколювання, уколювання або оніміння більшість людей відчували в певний момент свого життя.

                           Просвітництво та освіта в галузі охорони здоров’я

День шпильок та голок використовує цей день, щоб розповісти людям про причини цього відчуття, які можуть варіюватися від простого сидіння в одному положенні протягом тривалого часу до більш серйозних захворювань. Хоча часто воно є тимчасовим і нешкідливим, постійне поколювання може бути ознакою серйозних проблем зі здоров’ям, які потребують медичної допомоги.

                                      Популяризація здорових практик

День боротьби з уколами може слугувати нагадуванням про необхідність прийняти здорові звички, щоб запобігти неприємним відчуттям. Це включає в себе перерви для руху під час тривалих періодів сидіння, підтримання гарної постави та забезпечення правильного харчування, щоб уникнути дефіциту поживних речовин, які можуть сприяти виникненню нервових розладів.

                                       Спадщина День шпильок та голок

Спадщина мюзиклу “Голки і шпильки” продовжує резонувати, оскільки його роль у відстоюванні прав і рівності робітників не втрачає своєї актуальності. Цей день заохочує до роздумів про прогрес, досягнутий з моменту дебюту мюзиклу, і про роботу, яку ще потрібно виконати для забезпечення соціальної справедливості та трудових прав.

                                      Роздуми про соціальний прогрес

У День шпильок та голок громади та організації можуть проводити заходи або дискусії про історію робітничих рухів, значення мюзиклу та сучасний стан прав трудящих. Це день для того, щоб поміркувати про те, як далеко ми просунулися і які виклики залишаються на шляху до створення справедливого робочого середовища.
День шпильок та голок – це день з різнобічними й важливими сенсами та значеннями. Це і вшанування історичного моменту в історії Бродвею, коли питання праці було винесено на сцену, і заклик не забувати про наше фізичне здоров’я. Незалежно від того, чи йде мова про захист соціальної справедливості, чи про розуміння сигналів нашого тіла, День голок і шпильок нагадує нам про важливість залишатися налаштованими на повідомлення, які ми отримуємо як від суспільства, так і від власного тіла.

            27 листопада – День заснування Національної Академії Наук України

27 листопада кожного року Україна святкує День заснування Національної Академії Наук (НАНУ).

                  День заснування Національної Академії Наук України в історії

Відомо, що засновником Національної Академії Наук України був гетьман Скоропадський, створення відбулося 27 листопада 1918 року під час установчих зборів. Першим президентом НАНУ став Вернадський – вчений-геолог та геохімік.
В часи Другої світової війни академія проводила успішну роботу над ядерними реакціями, технологіями автоматичного зварювання корпусів артилерійських систем, авіабомб і танків, створенням ліків і методів лікування. Завдячуючи Інституту електротехніки при академії Європа побачила першу універсальну лічильну електронну машину, а весь світ – перші експерименти з дистанційного управління технологічними процесами.

Наразі Національна Академія Наук України є вищою науковою організацією країни та найоб’ємнішим центром наукових робіт. На міжнародній арені НАНУ представляє нашу країну у 40 міжнародних організаціях, академія активно розвиває стосунки з Європейським Союзом. В Україні ж часто проводиться публічна демонстрація наукових розробок на виставках.
До речі, Національна Академія Наук України – одна з найстаріших на пострадянському просторі.   

  28 листопада – День працівника системи фінансового моніторингу в Україні

День працівника системи фінансового моніторингу в Україні відзначають 28 листопада.
День працівника системи фінансового моніторингу, або День працівника системи фінансового моніторингу – професійне свято в Україні, яке відзначається 28 листопада. Цей день відзначає вагомий внесок фахівців фінансового моніторингу в утвердження України як надійного партнера у міжнародному співтоваристві у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї
масового знищення.

День був встановлений 28 листопада 2020 року Президентом України Володимиром Зеленським, визнаючи вирішальну роль, яку відіграють працівники фінансового моніторингу в утвердженні статусу України у світовій боротьбі з фінансовими злочинами.

Фахівці з фінансового моніторингу в Україні стоять на передовій захисту фінансової системи країни. Вони забезпечують прозорість та доброчесність, які є необхідними для успішного розвитку держави та подальшого очищення її фінансової системи. І роботи в цьому напрямку ще багато. Їх робота передбачає ретельну перевірку фінансової діяльності з метою запобігання незаконним фінансовим потокам, які можуть підірвати економічну та політичну стабільність України та її міжнародне партнерство. Прагнення України до європейської інтеграції визначає пріоритети у формуванні безпечного фінансового середовища.
День працівника системи фінансового моніторингу – це день визнання ролі та зусиль тих, хто працює за лаштунками задля забезпечення фінансового добробуту й безпеки України. Цей день про важливість фінансової безпеки в більш широкому контексті національного та міжнародного економічного добробуту та для вшанування тих, хто присвятив свою кар’єру цій життєво важливій справі.    

                   30 листопада – День пам’яті всіх жертв хімічної війни

День пам’яті всіх жертв хімічної війни проводять 30 листопада.

                   Історія заснування Дня пам’яті всіх жертв хімічної війни

Цей меморіальний день було запроваджено у грудні 2015 року на 20-й сесії Конференції країн-учасниць Конвенції про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї та про її знищення. На сесії було прийнято відповідну постанову. З того часу відзначення дня має щорічний традиційний характер. Мета пам’ятних заходів полягає в тому, щоб віддати пошану всім жертвам хімічної війни.
Історія хімічного роззброєння почалася сто років тому, адже зброя активно застосовувалася під час Першої світової війни.
Це призвело до загибелі понад ста тисяч людей та враження понад мільйону. У Другій світовій війні в Європі хімічну зброю не використовували через її нищівну силу та глобальну загрозу безпеці планети, але нацисти використовували отруйні гази для вбивств ув’язнених в концтаборах. 29 квітня 1997 року в дію вступила прийнята у 1993 році Конвенція про заборону хімічної зброї з метою повного виключення можливості її застосування.

                                                    Мета події

День пам’яті жертв хімічної війни покликаний нагадати людству про страшну небезпеку, якої слід уникнути заради майбутнього наступних поколінь.    

  30 листопада – День радіотехнічних військ Повітряних Сил Збройних Сил України

Щорічно 30 листопада в Україні відбувається святкування Дня радіотехнічних військ Повітряних Сил Збройних Сил.

  Історія заснування Дня радіотехнічних військ Повітряних Сил Збройних Сил України

Свято встановив міністр оборони Михайло Єжель 16 вересня 2010 року, посилаючись на важливість та велику роль радіотехнічних військ в українській армії.

                                         Хто такі радіотехнічні війська?

Радіотехнічні війська забезпечують наведення винищувачів на ціль, сповіщають інші війська, призначені для ведення радіотехнічного забезпечення (комплекс заходів для складання та видачі інформації щодо місцеперебування різних об’єктів) військ протиповітряної оборони, а також для розвідки повітряних об’єктів.

                                                    Мета події

Метою такого дня є підняття престижу військової служби у радіотехнічному роді військ.                                                                     

             

Королева галицького шоколаду

 Україна багата на талановитих, унікальних людей, які завжди були новаторами, першопрохідцями та ідейними натхненниками для всього світу. Однією із таких постатей є Климентина Авдикович-Глинська. Її називають королевою шоколаду та першою бізнеследі Галичини. Вона заснувала українську фабрику цукерок.
Вона дійсно була успішною жінкою свого часу – промисловицею, підприємицею, меценаткою – і сьогодні справу її шоколадної фабрики «Фортуна Нова» продовжує відомий український бренд «Світоч». Але саму Климентину фортуна не дуже балувала – власне, навіть поштовхом до створення своєї справи стала біда, смерть чоловіка. А будуючи свою солодку імперію, жінка змушена була відмовитися від виховання дітей – на це просто не було часу. Попри все, вона невтомно працювала і йшла до мети, ламаючи суспільні стереотипи. Й воно таки вартувало того.

                                    Непересічна родина й щасливе заміжжя

Климентина Січинська (таке було її дівоче прізвище) народилася 27 липня 1884 року на Тернопільщині, а дитинство провела на Косівщині, де її батько отримав парафію.
Батько Микола був священником, а також громадським діячем – послом до Галицького крайового сейму. Одним з потужних парламентарів, з думкою якого рахувалися. Саме він ініціював перепоховання письменника й поета Маркіяна Шашкевича на Личаківському цвинтарі у Львові, заснував стипендію товариства «Просвіта» для обдарованої української молоді.
Мати Олена анітрохи не відставала – вона вирізнялася різнобічними обдаруваннями, широтою поглядів, а також була однією з активісток тогочасного жіночого руху в Галичині й дійсно знаною особою. Зокрема, вона відкривала український жіночий з’їзд у Львові спільно з Ольгою Басараб та іншими діячками жіночого руху.

    Звісно, така цікава, непересічна родина вплинула й на формування особистості майбутньої бізнес-леді.

                                        

                                     Брат Климентини Мирослав Січинський

Загалом дітей у родині було восьмеро, та найбільш відомими стали двоє – сама Климентина та її брат Мирослав. Він свого часу прославився тим, що студентом здійснив замах на австрійського намісника Галичини графа Анджея Потоцького. На знак помсти за кривди, заподіяні українцям, зокрема, фальсифікацію виборів до парламенту, він застрелив його в робочому кабінеті. Цей вчинок був гаряче підтриманий – так, що й дітей у Галичині масово стали називати Мирославами. Юного Січинського засудили до смертної кари, але потім через суспільний резонанс замінили на 20 років ув’язнення. Пізніше хлопець взагалі втік із в’язниці.

Що ж до Климентини, вихована у дусі рівноправ’я та вільних можливостей, які на той час, скоріш, були винятком, а не правилом і для галицьких родин, вона отримала добру освіту, а згодом і роботу – стала викладачкою в Українському інституті для дівчат у Перемишлі. 

                                            

                                     Орест Авдикович, чоловік Климентини

Там 18-річна Климентина й познайомилася з майбутнім чоловіком – професором української філології Орестом Авдиковичем. Він був гарною парою для дівчини з прогресивним світоглядом – інтелігент, письменник, публіцист, літературознавець, громадський діяч.

Побравшись у серпні 1902 року, вони разом працювали на суспільне благо, допомагали українській громаді в Перемишлі. Мали спільну любов до всього українського – культури,  літератури, народної творчості. І двійко чудових діток.
Здавалося, ніщо не затьмарить їхнього родинного щастя. Але у 1918 році Орест помер від недуги у Відні, де він лікувався, і розмірене спокійне життя враз закінчилося. Вдові з двома малими дітьми, що залишилася фактично без засобів для існування, у важкі повоєнні часи довелося в прямому сенсі виживати.

                                  Бізнес – імперія, яка почалася з мішка цукру
                                                    

Після смерті чоловіка Климентина залишилася фактично без засобів для існування. Вдовиної пенсії вона добитися не змогла, на роботу її теж ніхто не брав. Вона могла б зневіритися, але натомість робила, що могла.
Аби прогодувати дітей, почала шити. Часом продавала за безцінь одяг і книжки покійного Ореста…

 «Лишилася я з двома малолітніми дітьми, яких треба було нагодувати, одягнути та подбати про те, щоб дати їм якусь освіту. Не було ніяких надій на краще завтра», – згадувала вона згодом.
Водночас Климентина невпинно думала-гадала, як вийти з ситуації цілковитого безгрошів’я. І за чотири роки у жінки з’явилася ідея, що називається, на мільйон. Яка врешті-решт повністю змінила все її подальше життя.
Все почалося з того, що рішуча галичанка пішла на ризик і продала майже все, що мала: швейну машинку, хутро й годинник покійного чоловіка. Й на виручені кошти купила перший мішок цукру, а ще спеціальну машинку для створення кондитерських виробів, щоб готувати солодощі вдома.

Продавши перший товар, жінка вирішила виходити на промисловий рівень. Власне, з цього й стартувала історія її бізнес-дітища, «Першої української фабрики цукерок і помадок «Фортуна Нова», заснованої Климентиною Авдикович 1922 року у Перемишлі й невдовзі перевезеної до Львова.
    До речі, спершу вона хотіла назвати свою фабрику «Феліцітас» (від латинського «щастя»), але знайомі переконали її, що це слово буде заскладним для цільової авдиторії. Тож вибір було зроблено на користь простішого – «Фортуна».

«Якщо комусь життя згіркло, хай солодить його виробами «Фортуна Нова». Я торкалася літер першої газетної шпальти, яку зберегла дотепер, і сама подивляла своїй сміливості – «Фортуна нова»! – писала у своїх спогадах Климентина. – Колись моє життя згіркло: помер Орест, а з ним і спокій для мене та наших малолітніх дітей. Часи то були невпорядковані, повоєнні: дошкуляли злидні та безробіття. Тоді я й згадала, як ще у Відні, коли Ореста возили на лікування, навчилася робити помадки в місцевого цукорника. Я вирішила спробувати знову. Варила на маленькій залізній плитці, утирала сироп, додавала фарби та смаки, накладала в коробки й розносила по цукернях і буфетах. Не раз чула за спиною: «Не годиться професоровій такі клунчища тягати», та я була одержима. Казали, мої очі блищали нездоровим блиском, а я знала, що то блищала моя мрія».

Підприємство розмістилося у Львові, в будинку, добряче постраждалому від війни: вибиті вікна й двері, засмічені долівки, продірявлений дах… «Коротко – пристанище зовсім не насувало підозрінь, неначе-то воно могло служити людям за житло», – згадувала Климентина. Втім, за три тижні вона сяк-так його відремонтувала й розпочала свій бізнес.

                                                 Митрополит-інвестор

                                           Митрополит Андрей Шептицький

Пізніше Климентина згадуватиме ті часи так: «Раділа думкою, що недавно сама журилася про шматок хліба для своїх дітей, а тепер даю працю і заробіток п’ятьом людям. У мріях бачила я сотні найнятих робітників і гордість з українського почину, бо тоді моя фабрика була однією з перших українських робітень у краю».

Її шоколадна фабрика, звісно, не була першою у місті – цю сферу давно зайняли польські та єврейські підприємці. Загалом у Львові на тоді працювали 7 кондитерських фабрик і 84 цукерні, тож була жорстка конкуренція. Але «Фортуна» вирішила поборотися за клієнта.
Спершу це було непросто. І то ще м'яко сказано: якось конкуренти ледь не відібрали у бізнесу вартісне обладнання. Щоб зберегти його, Климентині разом з працівницями довелося забарикадуватися усередині фабрики. Через постійні клопоти в бізнесі жінка також мала обмаль часу, щоб займатися власними дітьми й постійно перебувала під тягарем осуду. Але не могла підвести людей, які покладали на неї великі надії, тому продовжувала свій поки що маленький бізнес.

Першим посередником, який продавав помадки й цукерки «Фортуни», був єврей Гіммель. Саме він переконав Климентину купити машинку для твердих і безначинкових цукерок: «Нехай пані купить, я навчу робити». Але згодом він залишив підприємство через докори інших, що «помагає зростові чужої робітні цукорків».
    Натомість з'явився інший помічник, і який! Митрополит Андрей Шептицький! Він взявся інвестувати у спершу збитковий бізнес не лише тому, що мав давні дружні стосунки з батьком Климентини. Власне, це було справою честі.
Адже Климентина Авдикович була фабриканткою з українськими переконаннями (її головна ідея була – відкрити фабрику українську і для українців), її підтримувала місцева українська громадськість. Та й сам митрополит завжди наголошував на необхідності українців Галичини займатися економічною діяльністю.

І це було не лише словами – Шептицький уклав з Авдикович угоду про спільне підприємство та інвестував у нього на правах пайовика близько 46 тисяч доларів (це була дійсно велика сума). Тоді ж, у листопаді 1924-го, до назви фабрики додалося слово «Нова», а виробництво переїхало до нових, більш зручних приміщень, наданих Шептицьким.

Мрія Климентини – про сотні нових робочих місць, високі стандарти гігієни на виробництві, дотримання європейських рецептур виготовлення солодощів на основі какао-бобів (а не борошна, як раніше) – почала здійснюватися.

                                                    Ставка на інновації

                                          Працівники фабрики «Фортуни Нової»

Бізнес потроху розцвітав. Климентина придбала найсучасніше німецьке обладнання, завдяки якому збільшила виробництво смаколиків з 200 кілограмів до 5 тонн на день: цукерок, помадок, морозива, тістечок, фруктового желе. До речі, сировину «Фортуна Нова» використовувала виключно від українських постачальників – це було принципово.
Фірмовий магазин фабрики знаходився у самому центрі Львова – на вулиці Руській. Тож і містяни, й туристи заходили регулярно. І загалом усе поважні люди. «Було це в бюрах «Народної торговлі» у Львові, підніс директор пушку (коробку) моїх начинених малин і крикнув: «Хай живе «Фортуна!» – згадувала Климентина.
Невдовзі її солодощі стали відомі й у інших галицьких містах – Стрию та Дрогобичі. Подейкують, польські пані, щоб їх не запідозрили в симпатіях до українських солодощів, відправляли прислугу таємно купувати смачні цукорки.
По-справжньому відомою шоколадну фабрику зробила вдала маркетингова і рекламна стратегія, як сказали б зараз.

Климентина вже тоді зрозуміла, що реклама – рушій торгівлі, й інвестувала чимало грошей у це. Шестеро агентів, яких вона найняла, шукали ринки збуту. А над дизайном продукції працювали відомі українські художники: Левицький, Гординський, Бутович. Майстер Бумба зі Сколе робив подарункові дерев'яні коробки для помадок, які самі по собі були витворами мистецтва.

                                                      Приміщення фабрики

    Пані директорка регулярно давала замітки в українських газетах, випускала календарики, проводила презентації.

                                        Реклама продукції «Фортуни Нової»

Також вона сформулювала так звані десять заповідей «Фортуни Нової». Звучали вони приблизно так: «Не йди ніколи до панночки без цукерків «Фортуни Нової», якщо не хочеш собі її втратити», «Якщо комусь життя згіркло, хай солодить собі його виробами «Фортуни Нової», «Не частуй нікого чужими виробами солодощів, бо в них є дуже часто всяка погань – або тим самим не підривай нікому здоровля», «Дітям, внукам і правнукам залиши в заповіті, щоб вони не забували ніколи про «Фортуну Нову» й радили її «всім і вся», «Тям, що кожний українець без огляду на його партійну приналежність повинен належати до одної всеукраїнської партії Шанувальників виробів «Фортуни Нової».

А найяскравішим рекламним ходом Клементини став випуск спеціальної серії цукерок «Солодка історія України».
Поласувавши смаколиками, неможливо було викинути коробку! Адже на ній були майстерно зображені князі та гетьмани – від Володимира Великого до Павла Скоропадського. Тож багато містян стали їх колекціонувати.

Слава про «Фортуну Нову» вийшла далеко за межі Галичини – її продукція успішно продавалася й на Волині, Підляшші, Поліссі, Прикарпатті, у країнах Західної Європи і навіть в Америці – зокрема, великі замовлення надходили від української діаспори у США й Канаді.

                                                 Свій до свого по своє

                                                          Робочий процес

На кінець1930-х на фабриці у Львові працювали 125 робітників – майже всі вони мали середню або вищу освіту, адже Климентина особисто відбирала персонал. Кондитери виготовляли мармуляди, бішкопти (бісквіти), медівники, тістечка, карамелі, цукерки різних видів. Працювали кілька фірмових крамниць у Львові та по одній у Стрию й Дрогобичі.
Прибуток фабрики складав 2 млн злотих (або майже пів мільйона доларів). Навіть у складні часи бізнес виживав завдяки підтримці постійних клієнтів, які сповідували принцип: «свій до свого по своє». Загалом рух з такою назвою зародився у Галичині наприкінці XIX століття. І за кілька років майже витіснив закордонні товари з території регіону, ба більше: українські виробники стали працювати й на експорт. Зауважимо: це є дуже актуальним і зараз.

                                                    

                                               Робітниці «Фортуни Нової»

    Найважливішим для Климентини було те, що вона давала роботу українцям. А ще вона була благодійницею – перед святом святого Миколая передавала солодкі подарунки для усіх українських школярів, допомагала вдовам і знедоленим.

Також вона підтримувала жіночий рух – зокрема, «Спілку українок». А у 1943-му профінансувала Жіночий конгрес українок, що відбувався у Станіславові (нинішньому Франківську) й узяла в ньому участь.

Фабрика «Фортуна Нова» продовжувала роботу й у передвоєнні часи. Співпрацювала з «Центросоюзом», «Народною торгівлею», «Земельним банком» та іншими українськими кооперативами. І все ж бізнес вже не приносив того результату, на який сподівалися інвестори.

Тож Шептицький призначив брата керувати фабрикою і водночас пробачив Климентині борг. Але від таких умов співпраці вона відмовилась. І загалом дуже тяжко це переживала – мала нервовий зрив, який довелося лікувати у Відні. «З розпуки падали руки, я бігала, наче автомат, а в мозку товклися божевільні думки. Мені боліло, що наше  громадянство, яке мало б підтримати та дорожити осередком українського промислу, зневажило це. «Фортуна» була мені як дитина, і я рятувала її, як уміла», – з гіркотою писала Климентина про це у своїх спогадах.
Попри все, до закінчення її «шоколадної епохи» призвела Друга світова війна. І совєти. У 1939-му більшовики, що окупували Галичину, націоналізували фабрику без жодних винагород. Вона просто стала трофеєм, як і багато інших місцевих підприємств. Вони, на жаль, керувалися зовсім іншим принципом: було твоє – стало моє.

                              Фінал "Фортуни" , але не галицького шоколаду

                      Продовження шоколадної справи Климентини Авдикович

Загалом діяльність фабрики «Фортуна Нова» припинилась у 1944 році, напередодні визволення Львова від фашистів: Климентина Авдикович врешті-решт зважилася кинути свою шоколадну «дитину», бо далі просвіту не було.

«Я мушу постановити перед собою, щоб відпустити цей тягар, – згадувала вона. – Та хай там як, зараз це неважливо. Бо пишу ці рядки вже у Відні, у часи, коли більшовики взяли фабрику до своїх червоних лапищ, бо надумали визволення краю від польського буржуазного ярма. Я не відчуваю ані болю, ані смутку чи бодай злості. Суцільна порожнеча в душі, у якій колись жила мрія. Мій тутешній психотерапевт нині казав: «Людина є чимось таким, що мусить перемагати».

    Климентина емігрувала до Відня, де й прожила решту свого життя, аж до смерті 10 жовтня 1965 року. Вона вдруге вийшла заміж.

Діти виросли. Син Орест став доктором права. Донька Стефанія – мисткинею й дружиною іспанського художника Фернандо Ґерассі. Під час навчання у Сорбоні вона познайомилася з відомою (власне, головною) феміністкою Симоною де Бовуар і розповіла їй про материну фабрику. Тож про неї знали і в Парижі. Хоча історія фабрики й закінчилася, вона стала важливим прикладом наполегливості й відданості улюбленій справі. Бо, як казала сама Климентина: «Душевне щастя мені куди більше всміхалося, як матеріальні добра».

Та й не можна сказати, що історія «Фортуни Нової» остаточно закінчилася. Адже, націоналізована совєтами й перетворена на фабрику №3, пізніше вона разом з іншими підприємствами утворила шоколадну фабрику «Світоч» у Львові. Тож історія галицького шоколаду не занепала, продовжилася. Як і все, що свого часу було закладено бізнес-леді Климентиною.

Варто сказати, що навіть те обладнання, яке вона закупила ще 1924-го, справно працювало й у повоєнні роки. А шоколадом, формулу якого вона дбайливо шліфувала й удосконалювала, ми смакуємо й досі. Не втратили актуальності й стильні «перли» її реклами: «Кому гірко днина сходить, хай цукерками солодить…».

 Мабуть, ми підемо таки за цукерками. А ви?

Наші свята

           Третя неділя жовтня — День працівників харчової промисловості
     

Цьогоріч свято припадає на 19 жовтня.                  

День працівників харчової промисловості - професійне свято людей, які щодня забезпечують країну якісними та безпечними продуктами харчування. День подяки всім, хто створює продукти - від хліба, молока, олії до м’яса, солодощів, консервів та напоїв.

Вітаємо працівників підприємств молочної, м’ясної, хлібопекарської, кондитерської, олійно-жирової, цукрової, виноробної промисловості та багатьох інших. Слова вдячності технологам, інженерам, лаборантам, логістам, пакувальникам, викладачам,студентам профільних навчальних закладів, а також усім, хто розвиває харчову індустрію України. Ви - на передовій продовольчої безпеки та економічної стабільності держави!

Попри складні виклики повномасштабної війни, підприємства не лише відновлюються і модернізуються, а й збільшують обсяги виробництва, розширюють присутність на зовнішніх ринках. Саме тому в першому півріччі 2025 року виробництво зросло більш ніж на 13%, експорт - на понад 16%. Лідерами за темпами зростання є молочна та м’ясна продукції, хлібобулочні вироби, олія тощо. Зокрема, експорт молочних продуктів збільшився на рекордні 56%. Такий результат - свідчення стабільної роботи галузі та зростання попиту на українську продукцію на світових ринках.
                                                                                           
Харчова промисловість – це галузь, де зерно, молоко, фрукти, овочі, м’ясо проходять шлях від поля до продукту, який бачить кожна родина. І саме цей процес – перетворення сировини на продукцію з доданою вартістю – держава системно підтримує в межах політики. Зокрема:

                                      Доступ до фінансування

   • доступні кредити «5–7–9%»

Кредити для підприємств, що переробляють сільськогосподарську продукцію, зокрема й виробників харчових продуктів, – це 11,4% від усієї суми, виданої за час дії програми.

   • гранти для  переробних підприємств

Ще один інструмент підтримки: виробники харчових продуктів отримали 26% від загальної суми підтримки. Кожна четверта гривня грантових коштів іде на розвиток харчових підприємств: нові лінії, робочі місця.

 • Оновлення технопарка

    компенсація  25% вартості української агротехніки та обладнання

У переліку техніки - 998 найменувань для переробної та харчової промисловості (понад 7% усього переліку). Лише цього року підприємці придбали понад 190 одиниць такого обладнання, отримавши компенсацію на 3,9 млн грн.

 •Підтримка несировинного експорту та стимулювання попиту

На зовнішньому ринку  Експортно-кредитне агентство вже підтримало експорт українських харчових продуктів на 11,8 млрд грн.

На внутрішньому - третина виробників-учасників програми «Національний кешбек» є  харчовими підприємствами, які щодня забезпечують магазини продуктами та напоями.

Ми дякуємо всім працівникам харчової галузі за відсутність пауз, стійкість, професіоналізм, стратегічний внесок у продовольчу безпеку України та зміцнення нашого експортного потенціалу.

 
                     20 жовтня — Міжнародний день кухаря і кулінара

                                                          Що це за день?

Міжнародний день кухарів та кулінарів, який відзначають щороку 20 жовтня, – досить молоде свято. Його започаткували в 2004 році з ініціативи асоціації, яка підтримує кулінарні співтовариства з різних країн. Уже тоді у складі організації перебувало близько 8 млн представників кухарських професій.

            Як виникла ідея відзначати Міжнародний день кухаря і кулінара?

Кухарська справа вважається однією із найдавніших професій. Люди почали готувати страви, щойно як навчились добувати вогонь. Донині збереглися рецепти зі Стародавніх Єгипту та Китаю.

У середньовічній Європі кухарів високо цінували. У Німеччині з кінця XIII ст. шеф-кухар вважався однією із найнаближеніших осіб до короля. Перша школа кухарської майстерності з’явилась в Англії у XIX ст.
В українських літописах згадка про професійних кухарів датується X століттям. Спочатку вони готували страви для придворної знаті, пізніше – в трапезних монастирів.

Розвиток професійної кулінарії в Русі почався з появою корчми та трактирів.

Білі ковпаки на головах кухарів з’явилися в XVIII ст. Після неодноразового виловлювання зі страв волосся та комах, король Англії Георг II зобов’язав весь кухонний персонал одягати спеціальні шапочки. Відомий кулінарний реформатор Антонін Карем, який проживав у Франції у ті часи, вирішив замінити шапочки на ковпаки, висота яких вказувала на статус та майстерність власника. Найвищу кухонну корону носив найголовніший на кухні.

                  Традиції національної української кухні. Історія цікаві факти

 

Традиції національної української кухні мають багатовікові корені. Українська кухня дуже різноманітна, вона ввібрала в себе традиції багатьох народів. Водночас українська кулінарна школа самобутня і неповторна. У переважній більшості страви складні в приготуванні, багатокомпонентні, використовуються складні поєднання інгредієнтів і способи обробки. Мабуть,
найхарактернішою стравою української національної кухні є борщ. До речі, тільки в українській кухні борщ має понад сто варіацій.

Борщ, в залежності від рецепта, національного колориту і майстерності кухаря, може мати у своєму складі до 30 компонентів.

Не менш популярними є страви з м'яса і птиці. Це котлети, битки, крученики, завиванці, печеня, голубці, фаршировані страви. Причому для смаження часто використовується сало, останнім часом сало стало замінюватися рослинною олією.

Загальновідомо, що сало — найулюбленіший українцями й найбільш часто вживаний продукт.
Рибу українські кухарі також готують в найрізноманітніших варіаціях: і тушкують, і смажать, і фарширують овочами й крупами.

 Не менш популярні в Україні вареники. Це ще одна візитна картка української кухні.
Начинки для вареників використовуються найрізноманітніші - в залежності від фантазії господині. Надзвичайно популярні також каші, причому часто використовують їх як самостійну страву. Немає в українській кухні практично жодної страви, де б не використовувалися овочі, і, звичайно, випічка.
Українська кухня здавна користується широкою і заслуженою популярністю. Деякі страви вже давно увійшли в повсякденний раціон людей, що живуть в різних точках земної кулі.

Українські борщі, вареники, галушки давно стали міжнародними стравами.

Українська кулінарна школа почала формуватися ще в XVII ст. становлення її йшло довго-майже століття. Таке довге і важке становлення можна пояснити складністю і тривалістю формування української держави. Відмінності в приготуванні одних і тих же страв на різних територіях збереглися і сьогодні. Ці відмінності можна простежити за назвами страв, наприклад борщів (Чернігівський, Галицький, Полтавський, Волинський, Харківський, Закарпатський тощо).
У Луцьку до речі була встановлена скульптурна композиція Свині й Салу — вирізана з дуба 850-кілограмова свинка, яка «вигодувала» в голодні воєнні часи український народ, до речі, можливо, тому українська національна кухня рясніє стравами зі свинини. У їжу вживається не тільки соковите і ніжне свиняче м'ясо, але і всіма улюблене сало.

                     Українська кухня має ряд національних особливостей.

Важлива роль в приготуванні страв відводиться овочам, в першу чергу буряку, його використовують в різному вигляді - і у свіжому, і у квашеному, і в смаженому, і в тушкованому. У давні часи з буряка також готували квас і самогон. Широко використовуються в приготуванні страв морква, картопля, помідори, гарбуз, кукурудза. Причому овочі найчастіше використовуються в якості приправ до інших страв, як доповнення. Картопля почала проникати на Україну в XVIII ст., але і вона не набула популярності як самостійна страва. У пюреобразному вигляді картопля використовується як добавка до моркви, квасолі, яблук. Картопля часто використовується в обжаренному вигляді. Для отримання крохмалю картопля використовується в кулінарії.

    Гриби на українському столі були завжди. Це той продукт, який ніколи не вимагав пояснень.

І якщо вони не часто згадуються в стародавніх літописах, то не через свою непопулярність. А тому, що гриби в українській кухні завжди були дуже буденною стравою і справою - збирали, сушили, варили гриби абсолютно всі.
Гриби - абсолютно унікальне творіння природи. У порівнянні з іншими рослинами вони містять набагато більше білків, що наближає їх до продуктів тваринного походження. Їх клітинні стінки містять особливу речовину - хітин, якої немає в інших рослинах, і зустрічається вона тільки в панцирах ракоподібних і крилах жуків, жодна рослина не містить стільки азотистих екстрактивних речовин, що надають відварам абсолютно неповторні смак і аромат. Та й при нагріванні вони поводяться не як інші рослинні продукти, а скоріше як м'ясо. І сьогодні в українській кухні існує безліч страв з грибів: гріті з цибулею і маслом, тушковані рижики й грузді, білі гриби в тісті, галушки з грибами, рижики печені, грузді й рижики квашені, рижики свіжі солоні з цибулею, гриби варені свіжі з цибулею, опеньки з цибулею та з яйцем, грибні соуси та підливи до вареників.


   Без помідорів і рослинної олії, мабуть, складно уявити сучасний український стіл.

Швидко і міцно ці два продукти увійшли в українську кухню в XIX ст. рослинні жири і сало використовувалися здавна. Однак саме рослинна олія витіснила зі столу українців всі інші. Віддається перевага використовуванню олії гарячого віджиму зі своєрідним запахом і присмаком смаженого насіння. Ця олія в основному застосовується в готових стравах, де не потрібна термічна обробка, - в салатах, вінегретах. Масло холодного віджиму застосовується в тих випадках, коли необхідна термічна обробка - для смаження.
Дуже люблять українці прянощі та приправи - часник, цибулю, лавровий лист, оцет, кмин, червоний перець, корицю.

Українська національна кухня використовує для приготування однієї страви різні технології обробки продуктів. Наприклад, сире м'ясо може пройти в процесі приготування два способи обробки: спочатку обсмажується, а потім вариться, запікається або тушкується. Це давня національна риса української кухні, з цим, до речі, пов'язані особливості українського посуду (казанки, глечики тощо).
Привертати до себе увагу також ще одна національна особливість обробки продуктів - шинкування і нарізка. Цим пояснюється велика різноманітність фаршированих страв, рулетів, битків, котлет, кручеників. Українська кухня часто  відрізняється за територіальністю. Східноукраїнська кухня не набагато, але відрізняється від Західноукраїнської. Об'єднує ці регіони кухня Центральної України. Саме тут можна простежити весь спектр національного колориту, саме ця кухня найбільш різноманітна і барвиста.
Дуже популярні в Україні всілякі напої: квас, вино, настоянки, пиво. Квас згадується в Київському літописі ще в 989 р. «роздати їжу, мед і квас», - вказувалося в літописі. З того часу накопичилося безліч рецептів квасу. Цей споконвічно український напій містить багато вітамінів, ферментів, відмінно втамовує спрагу і до того ж легко готується. В Україні квас готується не тільки з хліба, в нього включають ягоди, груші, яблука, хрін.
Ще один дуже популярний напій - мед. Раніше цей напій вживався в ритуальних обрядах. Готується він з меду, дріжджів, хмелю, прянощів. Мед збуджує апетит, покращує процеси травлення.
Ну і, звичайно, не можна не сказати про ягоди. Ягоди завжди були доступними корисними ласощами. Люди збирали ягоди, сушили їх, а потім додавали в різні компоти, пироги, каші, салати, готували повидло. Особливістю українського повидла є те, що вміст цукру в ньому має бути не менше 60%, цукор традиційно додається в кінці варіння, коли страва майже готова. В цьому випадку повидло зберігає смакові якості та аромат ягід.